У справі Samanyuk v. Ukraine (65686/17, від 18 червня 2026 року) заявник звернувся до Верховного Суду з проханням про перегляд рішень у його справі на підставі неоднакової судової практики.
У 2002 році, після відповідного рішення місцевих органів влади, заявник придбав у них земельну ділянку для будівництва кафе. У 2004 році він також взяв в оренду сусідню земельну ділянку для облаштування літньої тераси. Обидві земельні ділянки розташовувалися в безпосередній близькості від залізничної колії. Заявник отримав усі необхідні погодження та дозволи щодо своєї землі, а його права власності були належним чином оформлені. Він відкрито використовував землю та будівлі для ведення своєї господарської діяльності. У 2014 році, після проведення інспекції, національна залізнична компанія «Укрзалізниця» розпочала процедуру визнання недійсними угоди про продаж та оренду землі заявнику, оскільки ця земля нібито розташовувалася в залізничній охоронній зоні.
Після двох повторних розглядів справи позови компанії «Укрзалізниця» зрештою були задоволені. Суди встановили, що в технічній документації щодо будівництва залізниці чітко вказано ширину зони обмеженого доступу у відповідній місцевості і що це є достатньою підставою для класифікації земельних ділянок як «транспортних земель». Враховуючи, що обидві земельні ділянки, про які йшлося, розташовувалися в межах цієї зони обмеженого доступу і не могли бути передані у приватну власність, суди дійшли висновку, що їх необхідно вилучити у заявника. Суди також відхилили аргумент заявника щодо строку позовної давності, визнавши, що саме у 2014 році залізниця дізналася про порушення своїх прав на землю.
На стадії розгляду справи у Вищому господарському суді позови щодо оренди та позови щодо продажу були фактично «розділені» на два окремі судові провадження. Остаточні рішення були ухвалені Вищим господарським судом 20 грудня 2016 року та 24 жовтня 2017 року відповідно.
Заявник звернувся до Верховного Суду України з клопотанням про перегляд цих рішень на підставі розбіжностей у застосуванні права. Він посилався на кілька раніше ухвалених судових рішень, які, на його думку, були аналогічними за фактичними обставинами та правовими аспектами, як щодо доведення майнових прав, так і щодо застосування строків позовної давності. Щодо питань, пов’язаних із майновими правами, він згадав справи №№ 926/ 1018/14 та 926/584/14, у яких Вищий господарський суд відхилив позови компанії «Укрзалізниця» щодо певних земельних ділянок у Чернівецькій області, які нібито потрапляли в залізничні зони відведення, на тій підставі, що компанія не довела, що вона належним чином оформила свої права на ці землі, та у зв’язку з цим прямо відхилив посилання на технічну документацію щодо будівництва залізниці.
У постановах від 10 березня 2017 року та 1 березня 2018 року Верховний Суд відмовив у відкритті процедури перегляду рішень щодо клопотань заявника. У постанові від 1 березня 2018 року, винесеній у рамках провадження щодо продажу земельної ділянки, Верховний Суд насамперед наголосив, що його компетенція полягає головним чином у вирішенні розбіжностей у національній судовій практиці шляхом надання нижчим судам вказівок щодо застосування права у подібних правових справах. Потім він повторно виклав висновки судів нижчих інстанцій у справі заявника та у тих справах, які він навів як приклади розбіжностей у застосуванні права, зокрема у справах №926/1018/14 та №926/584/14, згаданих вище. Далі Верховний Суд зазначив наступне:
«Отже, порівняння змісту вищезазначених рішень [вищих судів] з висновками [у справі заявника], що є предметом даного клопотання про перегляд, не дає підстав вважати, що касаційний суд по-різному застосував ті самі положення матеріального права, що призвело до винесення розбіжних судових рішень у подібних правових обставинах…
З огляду на вищезазначені [міркування], у даній справі, щодо якої було подано клопотання про перегляд, та у справах, за результатами яких було винесено судові рішення, наведені для порівняння, предмет позовів та нормативне регулювання відповідних правових обставин не є подібними, і суди ухвалили свої рішення з урахуванням конкретних обставин кожної справи».
Європейський суд відзначив, що у своїй заяві про перегляд заявник навів приклади рішень судів вищої інстанції, які, на його думку, містили протилежний висновок щодо того самого правового питання і, отже, потребували розгляду Верховним Судом для усунення можливих розбіжностей у застосуванні права. Здається, що два попередні судові рішення, на які він посилався, стосувалися (або принаймні значною мірою нагадували) ті самі правові питання, що й ті, які порушувалися у його власній справі, і навіть стосувалися тієї самої сторони — залізниці.
У відповідь Верховний Суд відмовив у розгляді справи, що судові рішення, на які він посилався, не можуть слугувати «порівняльними прикладами» для встановлення розбіжностей у застосуванні права. Він зробив це досить стисло, не надавши жодних детальних пояснень, хоча навіть власне виклад Верховним Судом фактів справи заявника та попередніх справ, на які він посилався, свідчив про їхню значну схожість, і навіть людина, яка не є фахівцем у цій галузі, могла б поставити обґрунтовані запитання з цього приводу. З огляду на ці обставини ЄСПЛ дійшов висновку, що в такій ситуації було необхідним детальне обґрунтування.
З огляду на вказане, ЄСПЛ вирішив, що Верховний Суд не виконав свого обов’язку щодо обґрунтування своїх рішень і не розглянув відповідні та важливі аргументи, висунуті заявником. Відповідно, мало місце порушення статті 6 § 1 Конвенції.
