У нещодавній справі «Баженов та інші проти Росії та України» (20092/18, 30408/18, 42807/18 та інші, від 16 липня 2026 року) Європейський суд з прав людини продовжив логічне застосування стандартів щодо тимчасово окупованого Криму, які були сформовані у справі «Україна проти Росії (щодо Криму)». Цього разу головним чином питання захисту земельних прав було на кону.
У 2009 та 2010 роках місцеві органи влади у Севастополі (Крим) ухвалили низку рішень про переведення різних ділянок землі громадського користування у приватну власність. Згодом українські адміністративні суди підтвердили законність цих рішень. У період з 2015 по 2017 рік – після того, як російська федерація заявила про свою юрисдикцію над Кримом, російські «суди» у Севастополі скасували права власності першого, другого, четвертого та п’ятого заявників на тій підставі, що виділення землі українськими органами влади було незаконним, і землю було повернуто державі як комунальне майно без виплати компенсації.
Третя заявниця продала свою ділянку другій заявниці у 2015 році в рамках угоди, що регулювалася російським законодавством. Після скасування права власності другої заявниці вона успішно подала позов проти третьої заявниці щодо суми, яку вона сплатила за землю.
Заявники поскаржились до ЄСПЛ проти росії на порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Європейської конвенції з прав людини), п. 1 статті 6 та статті 13 Конвенції.
Ключовим у справі було питання: чи були оскаржувані рішення російських «судів» у даній справі законними, оскільки вони ґрунтувалися переважно на законодавстві російської федерації, а також на українському законодавстві.
ЄСПЛ визнав, що у даній справі права власності заявників були скасовані на підставі положень російського законодавства, застосованих російськими «судами». Тобто такий захід не міг бути законним, відповідно до статті 1 Протоколу № 1.
Цей висновок грунтується вже на усталених загальних принципах, сформованих Європейським судом у справі «Україна проти Росії (щодо Криму)». Так, Європейський суд визнав повне застосування російського законодавства у Криму таким, що суперечить Конвенції, як її тлумачать у світлі міжнародного гуманітарного права. Відповідно російське законодавство не може розглядатися як «закон» у значенні Конвенції, а будь-яка адміністративна практика, заснована на цьому законодавстві, не може вважатися «законною» або «такою, що відповідає закону».
Крім того, спірні рішення не можуть бути виправдані з точки зору міжнародного гуманітарного права. Незалежно від того, чи відповідали вони українському законодавству, вони суперечили забороні конфіскації, встановленій у статті 46 Гаазьких регламентів, яка не допускає винятків ані з військових міркувань, ані з будь-яких інших підстав.
Заявники також скаржилися на те, що їм було відмовлено у справедливому судовому розгляді незалежним та безстороннім судом, встановленим законом, що є порушенням п. 1 статті 6 Конвенції.
У цьому аспекті ЄСПЛ також встановив порушення, слідуючи вже встановленому стандарту у справі «Україна проти Росії (щодо Криму)». Так, він встановив, що суди в Криму, які діють з порушенням Конвенції, як її тлумачать у світлі міжнародного гуманітарного права, не вважаються «встановленими законом» у значенні п. 1 статті 6 Конвенції. Відтак, за відсутності будь-яких нових фактів або аргументів, здатних переконати його дійти іншого висновку, ці стандарти були застосовані й у справі заявників.
Щодо статті 13 Європейський суд вирішив, що відсутня необхідність в розгляді скарги за цією статтею окремо.
Цікавим моментом у цій справі був підхід Європейського суду до однієї із заявниць (далі – друга заявниця).
Заявниця придбала та зареєструвала земельну ділянку, відповідно до російського законодавства, що суперечить вимогам українського законодавства, а також порушує заборону, встановлену в Законі «Про тимчасово окуповані території». І для того, щоб визначити, чи взагалі заявниця користується захистом Конвенції щодо цієї земельної ділянки, Європейський суд, у першу чергу, розглянув правові підстави для її придбання.
У справі «Україна проти Росії (щодо Криму)» Суд вже визнав, що повне застосування російського права в Криму суперечить Конвенції, як її тлумачать у світлі міжнародного гуманітарного права, та постановив, що його не можна вважати «законом» у значенні Конвенції. Відповідно не існувало жодної правової норми чи нормативно-правового акта, що кваліфікувався б як «закон», на який друга заявниця могла би посилатися для обґрунтування законних очікувань щодо зазначеної земельної ділянки.
Крім того, Суд не знайшов жодних підстав для захисту інтересів другого заявника у «винятку Намібії», який слід тлумачити вузько. Отже, дана справа відрізняється від ситуації на півночі Кіпру, де Суд раніше визнав чинність певних цивільно-, адміністративно- та кримінально-правових заходів, вжитих владою «ТРПК» — суб’єкта, що не визнаний на міжнародному рівні, — водночас дійшовши висновку, що суди цієї держави відображають судову традицію, сумісну з Конвенцією. У даній справі маємо справу з іншою правовою реальністю. Це пов’язано з тим, що Суд вже раніше встановив, що повне застосування російського законодавства у Криму після анексії не було «законним» у світлі норм міжнародного гуманітарного права. Крім того, Велика Палата ЄСПЛ також відмежувала цю справу від згаданих справ. Ця відмінність також посилюється тим фактом, що російська федерація у 2022 році припинила бути членом Ради Європи, тим самим виключивши території, що перебувають під її фактичним контролем, із правового простору Конвенції, чого не сталося щодо територій, що перебувають під фактичним контролем Туреччини.
За цих обставин Суд вирішив, що майнові інтереси другої заявниці щодо земельної ділянки не становили «майно» у значенні статті 1 Протоколу № 1.