Нещодавно правову спільноту сколихнули дві справи Європейського суду з прав людини: «Колесник та Смельницький проти України» та «Дерев’янко та Тарасова проти України». У них ЄСПЛ вкотре підтвердив, що позбавлення свободи має бути обгрунтоване відповідними і достатніми аргументами, а от автоматичне тримання під вартою, тобто без наведення аргументів з урахуванням індивідуальних обставин справи, призведе до порушення статті 5 Конвенції з прав людини.
Обидві стосуються тримання під вартою осіб, яких підозрюють в злочинах, пов’язаних із національною безпекою, тероризмом та іншими відповідними злочинами.
У першій справі – «Колесник та Смельницький проти України» – заявники знімали на відео місце розташування укріплень та блокпостів та зливали ворогу відповідну інформацію.
У другій справі – «Дерев’янко та Тарасова проти України» – пан Дерев’янко (перший заявник) до російської окупації працював інженером на приватному зернопереробному та борошномельному заводі в Балаклії. Згідно з висунутими проти нього звинуваченнями, з 1 серпня 2022 року він виконував обов’язки керівника заводу.
29 листопада 2022 року було порушено кримінальну справу за звинуваченням у тому, що посадові особи понад 40 підприємств Ізюмського району вчинили злочин «колабораціоністської діяльності» (стаття 111-1 § 4 Кримінального кодексу), яке було визначено як «передача матеріальних ресурсів незаконним збройним угрупованням, створеним на окупованій території, збройним угрупованням держави-агресора [1] або ведення господарської діяльності у взаємодії з державою-агресором чи з незаконними органами влади, створеними на окупованій території» і карається штрафом у розмірі до 17 000 грн. або позбавленням волі на строк до п’яти років із забороною обіймати певні посади протягом 10–15 років та конфіскацією майна.
Пані Тарасова (друга заявниця) працювала незалежним торговим представником компанії «Н.», українського виробника лікарських засобів. Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну 3 березня 2022 року Кабінет Міністрів України ухвалив Постанову № 187, якою заборонив «виконання будь-яких грошових та інших зобов’язань» на користь Російської держави, її громадян та юридичних осіб, зареєстрованих у Росії. 27 вересня 2022 року постановою Кабінету Міністрів № 1076 було заборонено відправлення товарів з України до Росії.
У березні 2023 року СБУ розпочала розслідування кримінальної справи за підозрою у вчиненні злочину «сприяння державі-агресору» (стаття 111-2 Кримінального кодексу), яке було визначено як «умисне діяння, спрямоване на надання допомоги державі-агресору, її збройним угрупованням або окупаційній адміністрації… з метою заподіяння шкоди інтересам України» і яке каралося позбавленням волі на строк від 10 до 12 років з можливою конфіскацією майна.
За даними слідчого органу, у грудні 2021 року компанія «Н.» уклала договір про продаж лікарських засобів із компанією «А.», приватною російською компанією. На початку 2023 року акціонер компанії «N.» та її керуючий директор (далі — «керівництво компанії «N.») розробили схему, за якою вони маскували поставки лікарського засобу (що використовується для загальної анестезії) до Росії під поставки естонській компанії, вказавши пунктом доставки Вільнюс (Литва), а країною кінцевого призначення — Вірменію. Насправді ж ці поставки, проходячи транзитом через Білорусь, мали бути перенаправлені до компанії «А.» у Росії, яка, у свою чергу, мала постачати цей лікарський засіб російським компаніям та установам.
У рамках розслідування стверджувалося, що лікарський засіб зазначеного типу, походженням від компанії «N.», було виявлено в аптечці російського військовослужбовця, взятого в полон в Україні. Однак цей факт не був частиною обвинувачень, висунутих проти заявниці. 14 вересня 2023 року другій заявниці було вручено офіційне повідомлення про підозру за статтею 111-2 Кримінального кодексу, і того ж дня її допитали щодо висунутих звинувачень. Згідно зі звинуваченням, вона діяла у змові з керівництвом компанії «Н.» з метою реалізації вищезазначеної схеми і, таким чином, «передавала матеріальні ресурси державі-агресору з метою надання їй допомоги». У повідомленні про підозру містилися посилання на різні міжнародні та національні правові акти, зокрема на Статут ООН та постанови Кабінету Міністрів, що забороняють операції з Росією.
1) В обох справах Європейський суд розглянув питання тримання під вартою і дійшов різних висновків.
В обох справах Європейський суд, пересвідчившись, що національне законодавство надає судам можливість приймати рішення з урахуванням індивідуальних обставин, традиційно розглянув скарги заявників з точки зору надання судом відповідних і достатніх аргументів на користь позбавлення свободи.
У справі «Колесник та Смельницький проти України» два роки та понад чотири місяці не були визнані надмірними з урахуванням тих аргументів, які надавались національними судами.
У той же час у справі «Дерев’янко та Тарасова проти України» аргументів на користь тримання під вартою бракувало, що привело до порушення статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (з протоколами) (Європейської конвенції з прав людини).
Щодо заявника національні суди обгрунтовували ризик втечі головним чином тяжкістю злочину і відповідно суворістю покарання, можливістю впливу на свідків.
Тут беззмінно Європейський суд наголосив, що небезпеку втечі обвинуваченого не можна оцінювати виключно на підставі суворості покарання, яке загрожує; її слід оцінювати з урахуванням низки інших відповідних факторів, які можуть або підтвердити наявність небезпеки втечі, або зробити її настільки незначною, що вона не може виправдовувати утримання під вартою до судового розгляду. В контексті справи заявника покарання, яке йому загрожувало, було у вигляді штрафу, а позбавлення волі було альтернативним.
Щодо ризику втечі Європейський суд вказав, що національні суди не спростували аргумент першого заявника про те, що, якби він бажав втекти, то міг би це зробити в період між звільненням території України та його арештом, особливо з огляду на те, що він знав про кримінальне провадження. Ризик впливу на свідків також не був підкріплений посиланням на будь-які переконливі обставини: у звинуваченнях не було суттєвих додаткових елементів, яких перший заявник сам не визнав у своїх показаннях, наданих на самому початку розслідування; не було надано відповіді на аргумент першого заявника про те, що свідки змінили місце проживання; і, нарешті, суд першої інстанції продовжував посилатися на нібито існуючий ризик впливу на свідків навіть після 6 лютого 2024 року, коли всі свідки вже були допитані і допити інших свідків не планувалися.
Загалом та сама історія з аналізом аргументів національних судів щодо тримання заявниці під вартою протягом майже 22 місяців. Щодо заявленої небезпеки втечі, впливу на свідків та знищення доказів, Суд вказав, що ці твердження були сформульовані досить загально, а, що важливо, не були враховані суттєві факти. Зокрема, органи влади не врахували беззаперечну співпрацю заявниці зі слідством протягом місяців до її затримання, а також не вказали на жодні ознаки того, що вона намагалася, перебуваючи на волі, будь-яким чином вплинути на хід слідства. Співпраця заявниці продовжилась й після вручення їй підозри.
Короче кажучи, з концепціями відносно позбавлення свободи в межах кримінального провадження стабільно без змін. А от увага Європейського суду на обгрунтованість підозри у цій справі потребує окремого осмислення.
2) І в першій, і в другій справі заявники порушили питання про обґрунтовану підозру.
У справі «Колесник та Смельницький проти України» заявники скаржились, що рішення про зміну кваліфікації інкримінованих їм злочинів було прийнято недобросовісно та призвело до свавільного позбавлення волі. Однак Європейський суд (з посиланням на ранню стадію провадження та на відсутність у заявників переконливих аргументів щодо відсутності фактів, на яких можна було би ґрунтувати підозру) відхилив скаргу в цій частині як явно необгрунтовану.
Однак у справі «Дерев’янко та Тарасова проти України» Європейський суд звернув увагу, що склад злочину, в якому звинувачували заявницю, як це сформульовано в Кримінальному кодексі, прямо вимагав поєднання двох елементів: матеріального (надання допомоги російській державі) та суб’єктивного (вчинення цього як умисного діяння, спрямованого на заподіяння шкоди Україні). І ось тут Європейський суд підсвітив те, що органи влади не надали доказів, які б свідчили про те, що дії, в яких звинувачували заявницю, могли підпадати під визначення складу злочину, викладене в Кримінальному кодексі, зокрема щодо необхідного психічного елементу. Фактично у звинуваченні слідчий орган, як видається, натякав, що мотивація ймовірної схеми мала скоріше комерційний характер — бажання керівництва компанії «N.» продовжити ділові відносини з російським приватним суб’єктом господарювання, налагоджені ще до повномасштабного вторгнення Росії в Україну, та обійти заборону на співпрацю з ним, введену після вторгнення. Жоден національний орган чи суд не надав жодних пояснень щодо того, чому така мотивація, хоч би якою засуджуваною вона могла видаватися з моральної точки зору в умовах війни та незважаючи на порушення закону, могла прирівнюватися до мети заподіяння шкоди Україні в розумінні вітчизняного кримінального права.
Цей момент є дуже важливим у справі, хоча тут Суд погодився, що посилання на статтю 111-2 КК України на момент оскаржуваних подій мало розумні підстави, однак такий висновок він зробив через врахування природи «обґрунтованої підозри», початковості стадії провадження, відсутності попередньої практики застосування норми судами та її новизну.
Будемо бачити, яким шляхом піде практика в цьому питанні далі.
