Оптимізація судів — не просто питання часу, але й необхідності. Суттєвий розрив у кількості справ і матеріалів в українських судах лише збільшуватиметься. Це також актуалізують оновлені дані інтерактивної мапи щодо навантаження в місцевих та апеляційних судах за 2025 рік, опублікованої Радою суддів України (РСУ).
Судді в окремих судах можуть розглядати буквально по три справи на тиждень, в той час як в колег з інших судів ця цифра може сягати в 150 чи навіть більше справ упродовж робочого тижня. При цьому заробітна плата судді не залежить від навантаження.
Промовистим є приклад Болехівського міськсуду Івано-Франківської області, де на одного суддю припало лише 154 справи та матеріали за 2025 рік. Тоді як, наприклад, суддя Івано-Франківського міського суду за цей же рік має розглянути 1300 справ і матеріалів.
Приклад Болехівського міськсуду — непоодинокий. В Україні кількість судів, де судді не мають навіть мінімально визначеного навантаження, давно рахується десятками. На сьогодні це 32–35 судів. Вони функціонують у різних областях України, наприклад:
- Коломацький районний суд Харківської області — 238 справ у рік на одного суддю;
- Монастириський районний суд Тернопільської області — 239;
- Чорнухинський районний суд Полтавської області — 221.
Судді у таких судах статистично розглядають одну справу на день. При цьому мають таку ж саму кількість помічників та секретарів, як і судді, які розглядають по 30–40 справ і матеріалів на день.
Ще близько 30 судів балансують на межі мінімального навантаження або перевищують його на 20–60 справ на рік (з розрахунку на одного суддю).
Загалом, за даними інтерактивної мапи РСУ, у 47 судах працює більше суддів, ніж мало би працювати, відповідно до норм навантаження. При цьому у шести судах працює на два судді більше, ніж мало би бути, а в одному суді — навіть на трьох. У решті з 47 судів працює на 1 суддю більше, ніж визначають нормативи навантаження.
Це означає, що такі судді розглядають 2–3 справи (або матеріали) на день. Наприклад, приходить суддя в суд, розглядає справу про розлучення та дає санкцію на тримання під вартою, і вільний як мінімум від засідань. І це ще варіанти відносно складних справ. Може взагалі бути два штрафи за порушення ПДР.
Таким чином, Україна давно мала би розпочати (і завершити) дискусію щодо необхідності продовження існування судів, де рівень навантаження менше мінімального. Це особливо важливо в умовах обмежених ресурсів. Насамперед фінансових. Але й людських також.
Адже коли йдеться вже приблизно про 7–10% місцевих загальних судів, які не завантажені «на повну» — це значний ресурс, який, вочевидь, потребує перерозподілу.
Суди, де судді, їхні помічники і секретарі працюють за межею людських можливостей, функціонують роками. Проблема не нова. Але ані до повномасштабної війни, ані під час, ніхто з державних органів не бере на себе відповідальність за непопулярне рішення — ліквідацію судів, які існують без достатнього навантаження, та переведення суддів (і персоналу) у ті суди, де воно надмірне. А їх справи та матеріали мали би передаватися до найближчого, менш завантаженого суду (з суддями чи без в залежності від ситуації).
Із судів, де навантаження наявне, але кількість служителів Феміди вище за нормативні потреби, «зайвих» суддів мали б перевести у сусідні суди, які найбільше відчувають їх брак.
При цьому, органи судової влади кожного року говорять про суттєве недофінансування, у першу чергу, місцевих судів (що насправді відповідає дійсності). Натомість не пропонують непопулярне, але необхідне та конкретне рішення щодо негайної оптимізації їх недозавантаженої частини.
Наголосимо, що мова в даний момент не йде про повноцінну нову мапу судів, яку загалом-то мали розробити та затвердити ще до війни. Не склалося. Тепер всі чекають закінчення війни, щоб таки це зробити.
Натомість ситуація та час грають проти судової системи: у підсумку гроші йдуть на ті суди, які працюють мінімально. А ті, де люди вкрай перевантажені, — недофінансовані.
Безумовно, навіть частковий перегляд судової мапи потребуватиме рішення від Вищої ради правосуддя, Президента та Парламенту. Але те, що можна зробити, не чекаючи такого рішення, — переглянути штатні розписи апаратів судів, де немає достатнього навантаження, на користь судів з надмірною кількістю справ.
Для чого судді, який розглядає 1–2 справи на день, помічник та секретар? У таких судах секретар має бути один на весь суд. А помічників — взагалі не має бути.
Натомість по 2–3 помічники мають працювати в усіх київських судах, в більшості судів міст-мільйонників та ледь не в половині судів, які наближені до лінії зіткнення, де навантаження збільшилося в рази через зміну підсудності , а кількість суддів на 1-2-3, або взагалі не змінилася.
Ми свідомо не публікуємо прізвища суддів, які відповідно до даних інтерактивної мапи «не допрацьовують», оскільки це не їхня провина, що навантаження в їхніх судах мінімальне чи майже відсутнє.
Однак, проблему давно вже не можна замовчувати. В останні роки з перевантажених судів звільняється велика кількість «молодих» суддів саме через обʼєм роботи та глибоке відчуття несправедливості.
Ми запрошуємо до дискусії (та активних дій) щодо цього питання органи судової влади, насамперед Вищу раду правосуддя, РСУ та Державну судову адміністрацію, суддів, парламент та колег з громадського сектору. Зі свого боку, продовжимо приділяти цьому увагу в наших цьогорічних дослідженнях, насамперед у Тіньовому звіті.
