Заявник – професор – був звільнений з посади університетом на підставі інформації, наданої Радою з питань вищої освіти, згідно з якою ім’я заявника було серед користувачів ByLock, месенджера, який, за даними влади, використовувався виключно членами терористичної групи (FETÖ/PDY).
Власне кажучи, університет діяв за «законом», яким після спроби державного перевороту було запроваджено спеціальну процедуру, характерну для надзвичайного стану, щодо звільнення осіб, які працюють у державних установах та мають зв’язки, стосунки або відносини з незаконними структурами. Основною метою зазначеного заходу було захистити державні установи від впливу цих структур та запобігти використанню ними державних засобів та об’єктів, ефективно протидіяти тероризму та захистити демократичні принципи.
Заявник оскаржив своє звільнення до суду. Оскільки заявник не мав жодних процесуальних гарантій під час процедури звільнення, він мав лише можливість звернутися до національних судів з вимогою надати фактичні або інші докази під час провадження. З цього ЄСПЛ дійшов висновку, що суди мали розглянути всі фактичні та правові питання, що мали значення для спору, щоб надати заявнику, ефективний судовий контроль за рішенням роботодавця.
Під час судового засідання заявник вимагав надати суду інформацію та документи, що підтверджують правдивість та реальність причини звільнення. Однак суд не задовольнив цю вимогу, не пояснивши причини своєї відмови.
З одного боку, суд визнав, що роботодавець обґрунтовує своє рішення, спираючись лише на інформацію, надану адміністрацією про те, що заявник був користувачем месенджера ByLock. З іншого боку, судді не задовольнили прохання заявника про надання суду доказів, на яких ґрунтувалося рішення, не розглянули питання про достовірність цієї інформації і не надали заявнику реальної можливості оскаржити цю підставу для звільнення. На думку ЄСПЛ, ці елементи створили дисбаланс, несумісний із принципом рівності сторін.
ЄСПЛ вказав, що хоча справді дана процедура мала цивільний характер, не можна ігнорувати той факт, що трудовий договір був розірваний на підставі того, що заявник був членом незаконної організації. З огляду на важливість спору для заявника, вирішення якого мало серйозні наслідки для його кар’єри, ЄСПЛ вирішив, що заявнику мала бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та прокоментувати їх.
Щодо статті 15 Конвенції ЄСПЛ зазначив, що, по-перше, у відповідних законах не було передбачено жодних обмежень права на суд в таких справах. По-друге, навіть у рамках надзвичайного стану має переважати фундаментальний принцип верховенства права. Було би несумісним з верховенством права у демократичному суспільстві, якби держава могла без застережень або контролю з боку органів Конвенції, вилучити з юрисдикції судів цілу низку цивільних позовів або звільнити від відповідальності певні категорії осіб.
Отже, якщо закон про надзвичайний стан, як той, що розглядається в даній справі, не містить чіткої та явної формули, що виключає можливість судового контролю за заходами, вжитими для його виконання, його завжди слід розуміти як такий, що дозволяє судам держави-відповідача здійснювати достатній контроль, щоб уникнути свавілля.
Однак, на думку ЄСПЛ, судовий контроль у даній справі не є достатнім. Обмеження прав заявника на справедливий судовий розгляд перевищили межі того, що було строго необхідним у даній ситуації. Інший висновок був би запереченням гарантій, закріплених в положеннях статті 6 § 1 Конвенції, які завжди повинні тлумачитися у світлі принципу верховенства права.
Отже, відбулося порушення статті 6 § 1 Конвенції.
Рішення у справі «І.Ç. проти Туреччини» (заява № 48061/19б 13 січня 2026).
