Кожна людина має свободу мирних зібрань та свободу об’єднань на будь-яких рівнях, зокрема у сфері політичної діяльності, професійних спілок та громадянського суспільства, звідки витікає право кожної людини створювати та приєднуватися до професійних спілок для захисту своїх інтересів. Про це говорить Стаття 12 Хартії основоположних прав ЄС.
Що коїться?
Звернімо увагу на особливість української практики щодо свободи мирних зібрань в історичному контексті. Це право тривалий час забезпечувалося завдяки сформованим суспільним практикам, а не чітким законодавчим механізмам. В Україні досі немає спеціального закону, який би комплексно регулював цю сферу, що залишається однією з ключових прогалин у регулюванні.
Ця модель може працювати не для всіх однаково. Якщо акції у великих містах підтримуються увагою громади та медіа, то невеликі ініціативи або зібрання в регіонах часто залишаються більш вразливими до обмежень.
З основних проблем можна виділити:
1. Немає окремого закону про мирні зібрання. Право на протест регулюється лише статтею Конституції та судовою практикою – без чіткого закону. Це означає, що ніхто не знає точно: як правильно повідомити владу про акцію, коли поліція може її зупинити і на яких підставах. Дії поліції та органів влади чітко не визначені законодавством.
2. Обмеження під час воєнного стану. Страйки під час війни повністю заборонені. Місцеві військові адміністрації можуть забороняти зібрання на своїх територіях, але кожна робить це по-своєму – єдиних правил немає.
3. Обмеження для етнічних росіян. Закон про національні меншини обмежує право на мирні зібрання для людей, які ідентифікують себе як представники народу держави-агресора (тобто фактично для етнічних росіян). Ці обмеження діють під час воєнного стану і ще шість місяців після його закінчення.
4. Насильницький розгін мирних протестів. Європейський суд у кількох справах про Євромайдан встановив, що влада навмисно застосовувала силу і незаконні затримання, щоб зупинити мирні протести. В українському законодавстві досі немає механізмів, які б унеможливлювали повторення таких ситуацій.
5. Іноземці та особи без громадянства позбавлені права на зібрання. Конституція гарантує право на мирні зібрання лише громадянам України.
6. Страйкувати можна лише заради зарплати. За українським законом страйк – це виключно інструмент боротьби за трудові права. Страйкувати з політичних чи економічних міркувань (наприклад, проти певної державної політики) формально заборонено.
Що з цим робити?
Одним із рішень є ухвалення окремого закону, який би чітко розмежовував мирні зібрання та масові заходи, адже сьогодні ці поняття нерідко змішуються в правозастосовній практиці.
Свобода мирних зібрань в Україні гарантується не законом, а силою вулиць і слабкістю влади. У реальності це працює трошки не так. Ми в Україні маємо деяку особливість через відсутність закону на цю тему: є деякі домовленості й межі, через які не переступають пікетувальники й, так само, не буде переступати поліція – такий собі паритет.
Майбутнє законодавство має спиратися на європейські стандарти та містити чіткі критерії, які дадуть змогу мінімізувати вплив людського чинника. Особливо в невеликих громадах і регіонах, де досвід модерування таких подій є значно меншим.
Крім того, варто переглянути обмеження під час воєнного стану. Скасувати абсолютну заборону страйків під час війни. Узгодити між собою різні закони, що регулюють зібрання в умовах воєнного стану, – зараз вони суперечать одне одному. Усі обмеження мають бути чітко прописані в законі, а не залежати від розсуду місцевої влади.
Також серед змін – скасувати заборону зібрань для етнічних росіян під час воєнного стану та шестимісячне обмеження після його завершення. Замість групових заборон – індивідуальна судова оцінка реальних ризиків у кожному конкретному випадку. Важливіше – не хто проводить зібрання, а з якою метою.
Створити незалежний механізм розслідування дій поліції під час акцій, виплатити компенсації постраждалим, чітко врегулювати застосування сили та спецзасобів, зобов’язати всіх силовиків носити індивідуальну ідентифікацію. А також запровадити поліцію діалогу в усіх містах. Усі поліцейські та військові на мирних акціях повинні мати видимі особисті знаки ідентифікації за будь-яких погодних умов.
Також необхідно створити систему статистики: кількість акцій, обмеження, порушення прав, дії поліції – і публікувати все у відкритому доступі. Зараз такої статистики в Україні немає.
І наостанок – виконати дві групи рішень ЄСПЛ. У справі Вєрєнцов – ухвалити закон про мирні зібрання з чіткими правилами для всіх сторін; у справах Шморгунов та інші – встановити реальні запобіжники проти непропорційного застосування сили для розгону протестів.
