У 2022 році в окупованій Олександрівці на Миколаївщині російські військові викрадали і катували цивільних. У 2025-му за ці злочини засудили не лише виконавців, а й їхнього командира Сергія Єсіпова. У вказаних у кримінальному провадженні епізодах Єсіпов особисто не катував людей і не віддавав прямих наказів підлеглим робити це. Та слідство довело: він знав про злочини і нічого не зробив, аби їх припинити.
Так в Україні вперше застосували принцип відповідальності командира. У міжнародному, а з жовтня 2024-го й в українському, праві він означає, що бездіяльність командира – це форма участі у вчиненні злочину.
“Стандарт Ямашіта”
Станом на 4 березня 2026 року, в Україні зафіксовано 213 тисяч епізодів воєнних злочинів. Із них за чотири роки лише 800 обвинувальних актів дійшли до суду. 242 російських військових отримали вироки в судах. Про це повідомив начальник управління Департаменту протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту, Офісу Генпрокурора Тарас Семків.
Голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини Євген Захаров стверджував: жодна правоохоронна система не здатна ефективно розслідувати таку кількість правопорушень ще й в умовах війни, яка триває. До того ж, слідству часто складно встановити їх безпосередніх виконавців. У таких умовах відповідальність командирів може стати ключовим інструментом, щоб стимулювати їх уважніше контролювати дії підлеглих.
Принцип відповідальності командира існує в міжнародному праві вже понад століття. Але в судовій практиці його закріпили після Другої світової війни. Так, у справі японського генерала Томоюкі Ямашіта (Yamashita Tomoyuki) у 1946 році суд визнав, що командир зобов’язаний запобігати злочинам підлеглих. Ямашіта засудили до смертної кари, а сам прецедент отримав назву “стандарт Ямашіта”.
Цей принцип поступово закріпили в міжнародному праві, зокрема в Женевських конвенціях і статутах міжнародних трибуналів. Найповніше він сформульований у статті 28 Римського статуту Міжнародного кримінального суду.
Його суть полягає у тому, що командир несе кримінальну відповідальність, якщо він мав ефективний контроль над підлеглими, але не зробив нічого, щоб запобігти злочинам, зупинити їх або покарати винних. Ключовим є “ефективний контроль”, тобто реальна можливість командира вплинути на дії підлеглих.
В українському законодавстві інститут відповідальності командира ввели восени 2024 року
Принцип відповідальності командира закріпили в українському законодавстві лише у жовтні 2024 року, через статтю 31-1 ККУ – “Кримінальна відповідальність військових командирів, інших осіб, які фактично діють як військові командири, та інших начальників”. За змістом вона відповідає положенням статті 28 Римського статуту – “Відповідальність командирів та інших начальників”.
Експертка проєкту ЄС “Право – Justice” з питань відповідальності за міжнародні злочини Анна Стаханова пояснює: до внесення змін у законодавство, аби притягнути командира до відповідальності, необхідно було довести, що він фактично знав про протиправні дії своїх підлеглих. Водночас міжнародне право встановлює ширший стандарт: достатньо того, що командир мав знати про такі дії, виходячи зі своїх повноважень та обставин.
“Це особливо очевидно в контексті подій на прифронтових територіях, де fpv-дрони регулярно використовуються для атак на цивільних осіб, пожежні автомобілі чи карети швидкої допомоги. Ці факти широко висвітлюють у ЗМІ. У безпосередніх виконавців цих злочинів є командири. І навіть якщо вони не віддавали прямих наказів на здійснення таких нападів, принцип відповідальності командира передбачає, що вони не можуть залишатися осторонь. За наявності повноважень та інформації, яка була доступною, вони мали б знати про ці дії та вжити заходів для їх запобігання. У разі бездіяльності – вони несуть відповідальність за злочини своїх підлеглих”, – говорить Стаханова.
За словами адвоката, керуючого партнера АО “Амбрела”, експерта громадської організації “Медійна ініціатива за права людини” з міжнародного кримінального права Андрія Яковлєва, ця модель відповідальності відрізняється від співучасті тим, що не вимагає спільного умислу на вчинення злочину, а ґрунтується на бездіяльності командира та неналежному контролі над підлеглими.
“Слідчі наразі тільки навчаються застосовувати інститут відповідальності командира. Адже вони мають поняття виконавець, організатор, пособник. А тут інакше: є солдат, який вчинив воєнний злочин, і є командир, який цьому не запобіг. Відповідно, розслідування діяльності командира проходить за іншими принципами. Потрібно доводити, що він був безпосереднім командиром на певній території і здійснював ефективний контроль у час вчинення воєнного злочину”, – говорить Яковлєв.
Навіть на звільнених територіях, де є доступ до місцевості, свідків і потерпілих, ключовою проблемою у розслідуванні воєнних злочинів залишається ідентифікація виконавців.
“Ми довго не могли застосовувати інститут відповідальності командира, оскільки до ратифікації Україною Римського статуту не було єдиного бачення, як це зробити. Поки немає загальної позиції судів і сформованої практики, виникають практичні питання. Наприклад, якого рівня командир має нести відповідальність і як діяти, коли на одній території перебували кілька підрозділів”, – пояснив Watchers очільник відділу протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту, Чернігівської обласної прокуратури Кирило Пугачов.
Водночас він покладає надії на цей інститут: після ідентифікації командира йому можна інкримінувати воєнні злочини підлеглих через неналежну реакцію на їхні дії. Ключовими умовами є те, чи розумів командир, що відбуваються злочини, чи адекватно реагував і чи мав ефективний контроль над територією.
“На рівні Офісу Генерального прокурора ми залучаємо міжнародних експертів із досвідом роботи в Югославії, Руанді та інших зонах конфліктів, де застосовували інститут відповідальності командира. Вони допомагають вибудовувати ключові справи, які стануть основою для подальшої практики притягнення командирів до відповідальності”, – зауважив Пугачов.
12 років за бездіяльність: як в Україні вперше застосували принцип відповідальності командира
А втім, українські правоохоронці змогли застосувати принцип відповідальності командира ще до змін у національному законодавстві.
Так, у 2023-му Миколаївська обласна прокуратура оголосила підозру та скерувала до Снігурівського райсуду обвинувальний акт проти командира 127-го стрілецького полку мобілізаційного резерву 1-го армійського корпусу так званої “ДНР” – росіянина Сергія Єсіпова. Серед обвинувачених були також двоє його підлеглих – українці Олексій Тесленко та Андрій Колобов, які були військовослужбовцями зс рф.
Слідство встановило, що під час окупації частини Миколаївської області Тесленко та Колобов щонайменше з квітня до липня 2022 року викрадали цивільних чоловіків. Їх перевозили в село Олександрівка, де силоміць утримували в холодних господарських будівлях та застосовували тортури. Єсіпов був командиром на цій території. Спочатку йому інкримінували співучасть (частина 2 статті 28) і порушення законів та звичаїв війни (частина 1 статті 438 КК України).
Під час розгляду справи суд виключив ознаку співучасті щодо Єсіпова. Слідство не довело, що злочин вчинили за попередньою змовою, та що командир особисто брав участь у незаконному утриманні чи катуваннях цивільних.
Водночас суд застосував норми міжнародного права. Зокрема, статтю 86 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій, яка передбачає відповідальність командирів, якщо вони знали або мали знати про злочини підлеглих і не намагалися їх зупинити чи покарати винних. Такі дії суд кваліфікував як порушення законів і звичаїв війни за статтею 438 КК України.
“Ми не застосовували статтю 31-1 Кримінального кодексу, оскільки підозру та саму кваліфікацію злочину надавали у 2023-му, ще до змін у Кримінальному кодексі. Тим не менш, за нормами міжнародного гуманітарного права ми констатували, що мала місце і відповідальність командира. У вироку суд це підтвердив. Співучасть за статтею 28 залишили для підлеглих Єсіпова – громадян України Колобова і Тесленка”, – сказав Watchers прокурор відділу протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту, Миколаївської обласної прокуратури Денис Телечкан.
Він додав, що Єсіпов знав про катування, які вчиняли його підлеглі, але нічого не зробив, аби їх припинити чи притягнути винних до відповідальності.
“Ми доводили факт того, що він знав про злочини. Встановили, що він приїжджав до будинку, де тримали бранців, бачив їхній стан, отримував доповіді, мав владу та контроль, але не вжив жодних заходів, щоб зупинити злочини”, – розповів прокурор.
Під час розслідування слідчі проводили консультації з міжнародними експертами, проходили спільні тренінги з адвокатами та суддями. Водночас, як наголошує Телечкан, в Україні досі немає сталої судової практики щодо відповідальності командирів – вона лише формується.
Крім того, прокурор розповів, що слідство стикається зі складнощами в ідентифікації командирів, їх переміщеннях по службі та присутності на місці, коли вчиняють воєнні злочини. Наприклад, командир може бути у відпустці, на лікарняному чи на ротації. Особливо це складно встановлювати на окупованих територіях, де немає доступу до свідків і місцевості. Це ускладнює доведення вини командира за бездіяльність.
Сергію Єсіпову Снігурівський райсуд заочно призначив покарання у вигляді 12 років тримання під вартою. Його підлеглих заочно засудили до 15 років в’язниці кожного з конфіскацією майна. Апеляційний суд залишив це рішення без змін.
Наразі вирок Єсіпову залишається єдиним в Україні за інститутом відповідальність командира. Водночас Офіс Генпрокурора у коментарі Watchers розповів, що станом на 19 лютого 2026 року підозри повідомлено ще двом командирам рф.
Перша – командиру взводу 234-го десантно-штурмового полку 76-ї десантно-штурмової дивізії повітряно-десантних військ зс рф (Watchers не вдалося встановити його прізвище). З 7 до 30 березня 2022 року він перебував на тимчасово окупованій території Бучі на Київщині та фактично командував особовим складом російських військових. За даними ОГП, він навмисно не вжив заходів, щоб запобігти вбивству 17 цивільних, яке вчинили його підлеглі. Друга підозра – начальнику штабу 5-ї окремої гвардійської танкової тацинської червонопрапорної ордена Суворова бригади 36-ї загальновійськової армії східного військового округу зс рф Роману Ніколаєнку. З 24 лютого до 31 березня 2022 року його підлеглі умисно вбили 12 цивільних та 4 представників територіальної оборони на території тимчасово окупованого Бучанського району Київської області.
Поки ці справи готують до передачі в суд, експерт Андрій Яковлєв наголошує, що застосування інституту відповідальності командира може мати більший ефект:
“У генерала або іншого командира більше шансів дожити до кінця війни, він може захотіти виїхати за кордон навіть зараз, наприклад, перебуваючи у відпустці. На командування легше впливати, ніж на окремих виконавців, які могли вже й загинути. Якщо командир усвідомлює, що нестиме відповідальність за злочини у зоні свого командування, то є більше шансів, що він їм запобігатиме і ефективніше контролюватиме підлеглих. Це може змінювати те, як російські військові поводяться на окупованих територіях чи з нашими військовополоненими”.
