Ця колонка є авторським роздумом про суспільну дискусію щодо необхідності запровадження (чи радше відновлення і посилення) в Україні військової юстиції, та результати проведеного першого українського форуму з військового права, а також наступних публікацій на сторінці Офісу Генерального прокурора щодо необхідності комплексного відновлення системи військової юстиції в Україні, та рефлексіями на авторські колонки колег-правників.
Із моменту повномасштабного вторгнення Україна протистоїть екзистенційному виклику, який за своїм масштабом і наслідками набув значення історичного перелому для всієї світової архітектури безпеки, та призвів до докорінної трансформації значної частини українського суспільства. Як і має бути в здоровому суспільстві, де система державного управління є проекцією суспільства, через такі самі випробування проходить і система правосуддя. Звичайно ж, не може не впливати на стан правосуддя і триваюча вже майже чотири роки повномасштабна війна.
На фоні цього від початку 2023 року чути все сильніші заклики до запровадження (чи радше відновлення) в Україні повного контуру військової юстиції: військових органів досудового розслідування, військової прокуратури, військових судів. Окремо йде дискусія щодо необхідності запровадження військової адвокатури, чому (що є симптоматичним) активно протидіє Національна асоціація адвокатів України в особі численних спікерів. І тому внаслідок вакууму, що утворився, у сфері захисту і представництва військовослужбовців починають паразитувати сумнівні з точки зору етики та правничої фахової діяльності ініціативи, на кшталт сумнозвісних “військових адвокатів” на бусиках біля будівель ТЦК у м. Києві, які ані до військових, ані до адвокатури не мали ніякого відношення.
За моїми спостереженнями, заклики щодо запровадження військової юстиції лунають як серед самих військових, так і серед численних правників, які практикують в кримінальній юстиції та дотичних до воєнного права сферах, вчених, парламентарів тощо. І так само характерним є відображення значного розшарування українського суспільства на тих, хто у той чи інший спосіб залучений до реалізації і підтримки національної безпеки і сфери оборони, та тих, хто “живе своє краще життя”, не проявляючи в своїй професійній та громадській активності залученості: перші більш активно дискутують на тему запровадження військової юстиції, в той час як друга половина цю тему, свідомо чи ні, оминає.
Варто відзначити, що важливим кроком у публічному обговоренні всередині фахової правничої спільноти було проведення в Києві 10 вересня 2025 року Асоціацією правників України форуму з військового права. Як я розумію, в результаті проведення цього заходу Офіс Генерального Прокурора зробив на своїх офіційних сторінках публікації щодо необхідності комплексного відновлення системи військової юстиції в Україні: «Створення ефективної системи військової юстиції має включати не лише військову поліцію з функціями оперативно-розшукової діяльності, а й слідчі підрозділи, військових прокурорів, військові суди та адвокатуру. Це дозволить оперативно реагувати на порушення, збирати та фіксувати докази, підтримувати обвинувачення у судах і водночас захищати права військовослужбовців», – наголосив заступник Генпрокурора Андрій Лещенко.
Також за іноді вигулькуючою інформацією, всередині українського парламенту йде робота по напрацюванню законодавчої бази для запровадження військової юстиції.
Підставами для пожвавлення дискусії навколо необхідності запровадження повного контуру військової юстиції в Україні є значне збільшення кількості адміністративних та кримінальних правопорушень в оборонній сфері, в тому числі таких, що вчиняються військовослужбовцями та військовими посадовими особами.
І якщо у випадку адміністративних правопорушень, із реагуванням на них більш-менш дають ради органи національної поліції, підрозділи військової служби правопорядку та самі військові частини і підрозділи, то у випадку із кримінальними правопорушеннями ситуація набагато сумніша.
Для розуміння суті проблеми треба спочатку визначитись із поняттям військового кримінального правопорушення. В узагальненнях практики Верховного Суду дано доволі лаконічне і чітке визначення військового кримінального правопорушення, а саме:
військові кримінальні правопорушення мають спеціальні ознаки:
1) об’єкт посягання – встановлений законодавством порядок несення або проходження військової служби
2) суб’єкт – військовослужбовець, а також військовозобов’язані та резервісти під час проходження зборів.
3) кримінальна протиправність – визнання діяння військовим кримінальним правопорушенням тільки в тому разі, якщо воно прямо передбачене у розділі XIX Особливої частини КК України.
Якщо перефразувати, то військові кримінальні правопорушення — це злочини проти встановленого законодавством порядку несення або проходження військової служби, вчинені військовослужбовцями, а також військовозобов’язаними та резервістами під час проходження зборів. Вони виділені в Розділі ХІХ Особливої частини Кримінального кодексу України (ККУ) (статті 401–435).
Органом, який, згідно з положеннями поточної редакції кримінального законодавства, може розслідувати кримінальні правопорушення, що вчиняються військовослужбовцями саме у сфері військової служби є Державне Бюро Розслідувань (ДБР). З 2018 року функція досудового розслідування військових кримінальних правопорушень була покладена на ДБР, яке початково не створювалося для цієї специфічної сфери.
Через це ця інституційна невідповідність породжує значні проблеми:
- Організаційна структура ДБР не є адаптованою до оперативних потреб та логістики дислокації військових підрозділів. Це призводить до ускладнень та уповільнення процесів розслідування, особливо в умовах інтенсивних бойових дій або на територіях зі складною логістикою. До того ж, виходячи з кількості працівників та особового складу ДБР, воно не здатне розслідувати ту кількість військових кримінальних правопорушень, які щороку вчиняються в Україні в умовах четвертого року повномасштабної війни. До прикладу: з оприлюднених в ЗМІ даних відомо, що щомісяця відбувається близько 20 тисяч (!) випадків самовільного залишення військової частини (ст. 407 ККУ або стаття 172-11 КУпАП) чи дезертирства (ст. 408 ККУ). А ще є випадки крадіжок, посадових злочинів, ДТП, обіг заборонених речовин та торгівля зброєю і т.п.
- ДБР наразі не по силах ефективно розслідувати кожен з таких злочинів.
Водночас наявний “правоохоронний” орган Збройних сил України – Військова служба правопорядку (ВСП) — залишається позбавленим ключових функцій досудового розслідування. ВСП не може вносити відомості до ЄРДР і розпочинати досудове розслідування, збирати докази, проводити оперативно-розшукові заходи. Функції ВСП обмежуються виключно фіксацією подій чи фактів, що мають ознаки адміністративних та кримінальних правопорушень, із подальшою обовʼязковою їх передачею до органів досудового розслідування: ДБР, СБУ, НПУ та органів прокуратури: у сфері адміністративних правопорушень, юрисдикція ВСП є обмеженою та фрагментованою. А в кримінально-правовій сфері вона взагалі майже відсутня.
Разом з тим, юрисдикція ВСП поширюється виключно на військовослужбовців ЗСУ, ігноруючи військовий склад інших складових сектору безпеки та оборони (зокрема, СБУ, Національної гвардії України, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту тощо).
Такий розподіл повноважень створює системний правовий вакуум та дисбаланс у механізмах забезпечення військової дисципліни та законності, що потребує негайного інституційного перегляду та законодавчого врегулювання.
Не менш печальною є ситуація із військовою прокуратурою. Нагадаю, 13 квітня 2012 року сталося фактично припинення функціонування військових прокуратур у структурі Генеральної прокуратури України.
Проте необхідність відновлення цього інституту була доведена фактичним початком військової агресії Російської Федерації. І вже 14 серпня 2014 року військові прокуратури були повторно введені до системи прокуратури для забезпечення законності та порядку в умовах ведення бойових дій. Проте їхнє існування знову виявилося недовгим. Удруге військові прокуратури припинили свою діяльність після прийняття Закону від 19 вересня 2019 року, ініційованого вже Президентом України В. Зеленським як частина комплексної реформи прокуратури. Проте для ефективного керівництва досудовим розслідуванням кримінальних проваджень в оборонній сфері були утворені Спеціалізовані прокуратури у сфері оборони в системі Генеральної прокуратури України. Спеціалізована прокуратура у сфері оборони є профільним органом, що здійснює нагляд за дотриманням законів у Збройних Силах та інших військових формуваннях.
Згідно з реформою 2019 року та у зв’язку з подальшою повномасштабною війною, в структурі прокуратури були створені та функціонують:
- Спеціалізована прокуратура у сфері оборони (на правах Департаменту) у складі Офісу Генерального прокурора.
- Регіональні та місцеві спеціалізовані прокуратури у сфері оборони, які діють на правах обласних та окружних прокуратур.
Проте ці прокуратури мають певні ключові відмінності від класичної “Військової Прокуратури”, а саме:
Прокурори Спеціалізованих прокуратур у сфері оборони не мають статусу військовослужбовців, вони є цивільними прокурорами, хоча і можуть бути фахівцями з питань військового права, а з цього можуть випливати подекуди обмеження в доступі до інформації з грифом таємності, чи інформації оборонного характеру, так само як і обмеженість фахових знань та наявності військового досвіду. Також прокурори Спеціалізованих прокуратур у сфері оборони здійснюють процесуальне керівництво досудовим розслідуванням військових кримінальних правопорушень (які розслідує переважно ДБР), а також представляють державне обвинувачення у військових справах у загальних судах. Разом із тим вони здійснюють керівництво досудовим розслідуванням у кримінальних провадженнях, повʼязаних із державними оборонними закупівлями, виробничими, службовими та загально-кримінальними правопорушеннями в дотичних до оборонного сектору сферах.
Отже, ефективне керівництво досудовим розслідуванням у кримінальних провадженнях в сфері оборони через наведені вище нюанси може бути під питанням.
А який стан справ щодо військових судів?
До 2010 року в Україні існували військові суди. У 2010 році в Україні Верховною Радою було ухвалено рішення про ліквідацію військових судів. Це радикальне рішення було презентовано як необхідний крок в рамках системної реформи правосуддя. За офіційною позицією тогочасного Президента України В. Януковича, ліквідація була обґрунтована:
– економічним фактором: зменшення чисельності Збройних Сил України (ЗСУ) призвело до суттєвого скорочення обсягу справ, що підпадали під юрисдикцію військових судів. Це, відповідно, підняло питання про економічну невиправданість утримання окремої спеціалізованої судової гілки.
– нормативною гармонізацією: рішення подавалося як прагнення наблизити національну модель правосуддя до європейських стандартів, зокрема, забезпечуючи незалежність суддів від впливу військової ієрархії та командних структур.
Ну а що ж з третьою складовою системи військового правосуддя – військовою адвокатурою?
На відміну від військових судів і військових прокуратур, які були ліквідовані та відновлені/трансформовані за політичними рішеннями, військова адвокатура в Україні як окремий державний інститут (на кшталт військових захисників у штаті ЗСУ, як це було і є в деяких країнах) не існувала та не існує.
Функцію захисту військовослужбовців (а також потерпілих, свідків та інших учасників) у військових кримінальних та адміністративних справах забезпечували і забезпечують адвокати України, які не мають спеціального фаху чи статусу як “військові адвокати”. Також в окремих випадках захист військовослужбовців здійснюється адвокатами системи Безоплатної вторинної правової допомоги (БВПД) у випадках, передбачених законом (наприклад, якщо особа не може самостійно оплатити захист або якщо участь захисника є обов’язковою). При цьому варто наголосити, що адвокати БВПД – це такі самі адвокати в системі адвокатури України, як і решта адвокатів, що не працюють в системі БВПД, і вони мають той самий статус, права та гарантії, що і решта українських адвокатів.
Отже, як бачимо, скасування військової юстиції в Україні в 2010 та 2012 роках було рішенням згори-вниз, коли влада своїм рішенням припинила існування цієї юрисдикції.
Наразі ж явно проявилась ініціатива знизу-вгору: про необхідність створення в Україні повного профілю військової юстицію озвучує громадянське суспільство, багато правників (щоправда, більшість з тих, хто про це говорить, знаходяться в складі Сил Оборони України), та самі військові.
Тобто проблема назріла і вимагає вирішення, адже країна проходить через період збройного опору від зовнішньої військової агресії, до цього опору залучені значні верстви населення, організації публічної та приватної форм власності, і це явно диктує потребу в посиленні, якщо не у переформатуванні, а радше в запровадженні повного контуру системи військової юстиції в Україні.
На цю тему оприлюднено багато думок серед колег правників, періодично точаться дискусії на різних майданчиках в громадянському суспільстві, так само ця тема у кризові моменти виринає в обговореннях серед залучених до лав Сил оборони України громадян.
Лунають доволі полярні заклики: від запровадження повного контуру військової юстиції, коли суддями-прокурорами-слідчими та адвокатами мають бути діючі військовослужбовці із відповідною освітою та досвідом професійної діяльності; через необхідність створення цих інституцій в такому вигляді виключно на період дії правового режиму воєнного стану та якогось перехідного періоду після нього; аж до думки щодо відсутності необхідності створення військової юстиції “в повний профіль”, а радше потреби кадрового посилення вже існуючої системи кримінальної юстиції шляхом залучення більшої кількості правників.
Також варто зазначити, що серед військовослужбовців з мого кола спілкування, абсолютна більшість виступає за запровадження саме першої моделі, обгрунтовуючи своє бачення, в основному, трьома тезами:
– той, хто не служив, ніколи не зрозуміє військовослужбовця як з точки зору системи цінностей, так і з точки зору наявності фахових знань чи досвіду служби (довод щодо досвіду та світогляду);
– той, хто не служив, не має морального права та авторитету обвинувачувати чи судити військовослужбовців (довод щодо моральної сторони права на судження);
– в США та інших країнах військові суди і прокуратури з поліцією існують, і нам варто наслідувати саме цей приклад (довод застосування best practise).
При цьому серед тих же самих респондентів лише частина сама безпосередньо стикалась із притягненням до адміністративної відповідальності в суді, і ще менша (нерепрезентативно мала) стикалась із кримінальним обвинуваченням.
Разом з тим, відповідаючи на питання про доцільність чи недоцільність військової юстиції, варто спиратись і на якісь дані, а не лише на думки в своїй соціальній бульбашці, чи власні переконання.
Допоміжним в цій частині може бути дослідження суспільної думки, проведене КМІС, щодо довіри суспільства до окремих елементів системи кримінальної юстиції.
З нього є очевидним, що серед респондентів медіана довіри до судів-прокуратури-органів досудового розслідування в суспільстві коливається на рівні 12% довіри до судів, 9% довіри до прокуратури, і значно вищими показниками довіри визначаються національна поліція – 39% та СБУ – 56%.
Тобто можна констатувати, що довіра до двох з трьох складових системи правосуддя – низька, якщо не дуже низька.
Десь такі самі результати досліджень довіри суспільства до судів і прокуратур у дослідженнях USAID, соціологічної групи “Рейтинг”.
Обговорюючи цю тему із побратимами і знайомими військовослужбовцями, я свідомо уникав висловленню власної оцінки з цього питання, але наводив приклади: в Україні справи щодо ДТП (а це доволі специфічна категорія проваджень) слухають судді загальних судів, деякі з них не мають водійського стажу і не перебували в умовах дорожньо-транспортних пригод; справи щодо дефектів надання медичної допомоги (лікарські помилки, недбалість і т.п.) слухають судді загальних судів, абсолютна більшість з яких не має вищої медичної освіти чи релевантного медичного досвіду; справи щодо домашнього насильства слухають судді, які в більшості не стикались особисто із домашнім насильством; справи щодо неякісних будівельних та проектувальних робіт – слухають судді без інженерної чи архітектурної освіти і досвіду, і цей перелік можна продовжувати ще довго.
Доводилось також пояснювати, що у випадку відсутності у органу досудового розслідування, прокуратури чи суду знань у вузькоспеціалізованій сфері (як то ПДР, будівництво, медицина чи педагогіка), ці органи послуговуються послугами експертів, які надають в тих чи інших питаннях свої висновки у вигляді експертиз. Так само відбувається і в справах щодо дій військових, зокрема і в справах, де військовослужбовці є обвинуваченими у звʼязку із неналежним виконанням службових обовʼязків, чи організацією служби, які призвели до негативних наслідків.
Врешті-решт всі такі обговорення закінчувались тим, що військові просто хочуть, щоб їх дії оцінювали і судили військові.
Цей феномен довіри до людини в погонах можна зрозуміти і пояснити, але він ніяк не “метчився” із низьким рівнем довіри до існуючих судів, прокуратур та органів досудового розслідування.
Також доводилось пояснювати, що наявність у військового судді, прокурора, слідчого чи адвоката погонів і перебування під відповідною військово-правничою присягою, має цілком реальні ризики впливу на незалежність та неупередженість такого військового правника, а наявний в Україні розподіл влад зі складнозбалансованими гарантіями незалежності системи правосуддя – є запобіжником від зловживань, упередженості чи корпоративізму.
Якщо ж говорити щодо військової адвокатури, то з мого кола спілкування більшість військовослужбовців також воліли б, щоб їх захищав адвокат, який: а) має досвід військової служби; б) володіє експертністю з захисту чи представництва у сферах права, повʼязаних із військовою справою.
Тож, якщо резюмувати, ситуація виглядає так, що питання військової юстиції, яке піднято в нашому суспільстві — явно назріле, але учасники обговорення прагнуть досягнення конкуруючих цілей.
Військові прагнуть більшої поблажливості і співчуття з боку слідства, державного обвинувачення і суду; суспільство хоче більш ефективного захисту прав справжніх лідерів суспільних уподобань – військових; держава прагне (чи не прагне, з огляду на неквапливість із запровадженням військової юстиції?) більш ефективної системи правосуддя, адже поточна перевантажена; а правники втомились від низької ефективності наявної системи правосуддя, і сподіваються, що нова може бути більш досконалою.
Повернемося до заголовку статті: запровадження в Україні військової юстиції – це вирішення проблеми чи створення нових? І простої відповіді тут немає, бо і проблема має багато вимірів.
Автор має своє рішення цієї проблеми – суд присяжних. Можливо, саме зараз той самий вдалий момент, коли ця інституція в нашій системі правосуддя має бути започаткована бодай у військових справах. Але розкриття цієї теми потребує окремої, не менш масштабної статті.
_______________________
Тексти рубрики Погляди відображають винятково точку зору автора. Точка зору редакції Watchers може з нею не збігатися.
