Практика невідкладних обшуків (без ухвали слідчого судді) набирає обертів, проте ніхто не може назвати точні цифри, які б могли свідчити про масштаби проблеми. Одні звинувачують у цьому ДБР, інші – НАБУ. Нещодавно ЄСПЛ ухвалив рішення у справі “Корнієць та інші проти України” саме щодо невідкладних обшуків. А Верховна Рада Законом №4555-ІХ звузила підстави для невідкладних обшуків, проте суспільство навпаки збурене “легалізацією обшуків без рішення суду”(!). Тобто тема активно обговорюється у різних вимірах як професійною спільнотою, так і суспільством в цілому, адже суспільний резонанс навколо цієї теми – значний. Тож що дійсно можна зробити з цією проблемою і як знайти баланс між правами людини і притягнення до відповідальності винних осіб?
Закон №4555-ІХ, яким знівельовано процесуальну незалежність спеціалізованих антикорупційних органів, стосується також кадрових питань в прокуратурі та намагання вирішити проблему з невідкладними обшуками (без ухвали слідчого судді). При чому на рівні суспільства пролунала хибна думка, що він нібито “узаконює обшуки без санкції суду”, проте навпаки звужує підстави для їх проведення. Таке сприйняття обумовлене тим, що більшість людей не обізнані ні з проблемою невідкладних обшуків, ні загалом з тим, що обшук без ухвали слідчого судді у виняткових (невідкладних) випадках (найчастіше для збереження доказів) допускається. Саме тому бракує професійної дискусії на цю тему, результатом якої має стати відповідь на питання: як її вирішувати – шляхом нормативних, інституційних чи інших змін.
Нормативна частина
Конституційне право на повагу до приватного життя передбачає, що кожному гарантується недоторканність житла (ст. 30 Конституції України). При цьому у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку. Тобто за загальним правилом вимагається ухвала (санкція) слідчого судді, виняток – невідкладний обшук.
Порядок реалізації визначений у КПК України, а саме ч. 3 ст. 233 КПК України містить належну процедуру проведення обшуку без ухвали слідчого судді. А саме: 1) проведення невідкладного обшуку; 2) звернення до слідчого судді за судовим контролем; 3) легалізація слідчим суддею результатів обшуку — розв’язання питання щодо наявності підстав, що надалі впливає на допустимість/недопустимість здобутих доказів. Всі кроки здійснюються стороною обвинувачення, а відповідна ухвала (як і ухвала про дозвіл на проведення обшуку, отримана ex ante), не підлягає оскарженню.
У контексті ч. 3 ст. 233 КПК про невідкладність такого випадку свідчать дані про реальну загрозу знищення, втрати майна. При чому під “майном” зазвичай розуміються речові докази. Так, Верховний Суд зазначає, що “у клопотанні про надання дозволу на обшук у порядку ч.3 ст.233 КПК, наданих на його обґрунтування матеріалах, в ухвалі слідчого судді, постановленій ех post factum, має бути вказано, які саме обставини на момент проникнення свідчили, що зволікання може спричинити знищення речових доказів, що відомості про загрозу їх знищення, втрати давали підстави сприймати її як реальну” (Постанова ККС ВС у справі №466/525/22 від 07.10.2024 р.).
Законом №4555-ІХ, який набрав чинності 23.07.2025 р., підстави для проведення невідкладних обшуків було звужено. Поняття “врятування майна” було звужено до “невідкладного вилучення чи збереження доказів”, а також чітко визначено перелік кримінальних правопорушень, під час розслідування яких можна провести невідкладний обшук – ст. 112, 115-119, 121, 122, 124, 127, 129, 135, 136, 146, 147, 149, 152-156-1, 258, 258-1, 259 КК України – в основному насильницькі загальнокримінальні злочини.
Водночас, варто зауважити, що ця норма є контраверсійною. З одного боку, звуження підстав і уточнення, що під поняттям «майно» розуміються «докази» має позитивний характер і може зменшити масштаби зловживань, які існують з боку органів правопорядку. Не дарма цю частину Закону №4555-ІХ підтримують адвокати і бізнес-спільноти. Проте цей перелік є недосконалим, адже до нього не включено корупційні кримінальні правопорушення. Це ставить під загрозу ефективність розслідування, адже можуть бути випадки знищення доказів, на які треба оперативно реагувати. І це стосується не лише НАБУ, а й ДБР, що розслідує корупцію “середньої ланки”.
Зазначимо, що Президентський законопроєкт, голосування за який планується 31 липня, повертає редакцію ст. 233 КПК України до первинного змісту. Проте наразі чинними є “звужені” підстави для невідкладного обшуку.
Відповідність європейським стандартам
Нещодавно Європейський суд з прав людини висловив свою позицію щодо практики невідкладних обшуків в Україні: 10 липня 2025 року у рішенні «Корнієць та інші проти України» (Applications nos. 2599/16) (Watchers вже публікувався аналіз цього рішення) ЄСПЛ слушно зазначає, що тут ключовим є питання дискреції, й судовий контроль мав би нейтралізувати будь-які зловживання. Тобто невідкладні обшуки можуть існувати як інструмент, проте мають відповідати принципу верховенства права. Водночас важливо подумати над висновками, що вказують на необхідність вжиття заходів загального характеру.
Так, ЄСПЛ констатує, що відповідно до КПК України процедура судового перегляду ex post схожа на процедуру для надання дозволу на обшук: вона проводиться без участі особи, в житлі якої проводився обшук, або її адвоката, і не може бути оскаржена в апеляційному порядку, якщо суд визнав обшук законним. Тобто не передбачає можливість оскарження ухвали про дозвіл на проведення обшуку (судовий контроль ex ante) чи ухвалу про легалізацію обшуку (судовий контроль ex post).
З огляду на це, сторона захисту позбавлена можливості висловити свої аргументи на користь наявності підстав для невідкладного обшуку після його проведення. Хоча існують очевидні поважні причини для розгляду клопотання про проведення обшуку без участі особи, в житлі якої планується обшук, проте немає жодного обґрунтування, чому такі ж суворі обмеження повинні застосовуватися під час ретроспективного судового перегляду.
Відтак, на рівні нормативного розвʼязання проблеми можна вести мову про (і) можливість оскарження ухвали про легалізацію обшуку; (іі) присутність захисника під час легалізації обшуку.
Масштаби проблеми
Водночас наскільки масштабною є проблема? Лунають думки, що вона існує з часів ухвалення КПК України 2012 року. Хтось говорить, що зʼявилась ще з т.зв. “малої судової реформи”, коли санкціонування обшуків перейшло від прокурора до суду. А хтось вказує, що масштабною практика стала лише в умовах воєнного стану і то, нещодавно, всього лише “півроку тому”.
Наразі існує лише судова статистика щодо кількості клопотань про дозвіл на проведення обшуку, що подані до слідчих суддів в межах судового контролю ex ante. Так, у 2024 році до слідчих суддів звертались органи правопорядку з 93 991 клопотаннями про надання дозвіл на проведення обшуку. З них суддями відмовлено у 7239 випадках (7,7%). Порівняно з цим, у 2020 році таких клопотань було 97 367, а кількість відмов – 15 310 (15,7%). Навіть у 2022 році, коли обʼєктивно кількість клопотань була менша, а подекуди обшуки санкціонували прокурори (в порядку ст. 615 КПК України) – кількість відмов складала 18,8%. Такі дані можна інтерпретувати таким чином, що зменшення кількості відмов означає зменшення кількості клопотань з слабкою аргументацією необхідності здобути докази саме шляхом проведення обшуку. Тож у таких випадках правоохоронці просто приходять з невідкладним обшуком, який потім, скоріше за все, буде легалізовано.
Тому відповіді на питання: скільки обшуків не було легалізовано (тобто здобуті докази недопустимі) в межах судового контролю ex post, – немає. Ми не маємо даних щодо питомої ваги легалізованих обшуків в межах ex post судового контролю за ч. 3 ст. 233 КПК (співвідношення кількості проведених невідкладних обшуків і рішень суду щодо задоволення/незадоволення їх легалізації після подальшого звернення до суду). Тим паче даних щодо кожного органу досудового розслідування. Бо звинувачують чомусь ДБР і НАБУ, але Нацполіція, СБУ чи БЕБ також проводять невідкладні обшуки без ухвали слідчого судді. В ідеалі – побачити не лише кількість, а й якість – проаналізувати мотивувальні частини цих рішень – які саме підстави невідкладності, наскільки вони обґрунтовані тощо.
Судовий контроль
Отже, центральною складовою обговорення проблеми невідкладних обшуків з позиції правозастосування має бути якість судового контролю. Вона забезпечується незалежністю суддів, хоча часто на неї впливає банальний брак часу якісно розібратись в аргументах сторони кримінального провадження. Хронічна перевантаженість є ледь не основною загрозою неупередженості суду.
Такого висновку ми дійшли зі співавторами у дослідженні “Роль слідчого судді у кримінальному провадженні” (2020). До речі в межах цього ж ми вивчали проблему ст. 233 КПК України. Загальний висновок залишається актуальний і сьогодні: “[Необхідно] упорядкувати практику застосування слідчими суддями положень ч. 3 ст. 233 КПК України щодо необхідності “легалізації” огляду місця події проведеного у невідкладних випадках шляхом проникнення в житло чи інше володіння особи без ухвали слідчого судді“.
Інституційні кроки
Варто також працювати над усунення першопричин – зменшувати ризик витоку інформації. Адже невідкладність обшуку часто обґрунтована саме побоюванням сторони обвинувачення, що інформація з закритої частини Єдиного державного реєстру судових рішень (ЄДРСР) потрапить в руки осіб, стосовно яких і скеровано наміри здобути докази шляхом обшуку.
Прикладів недобросовісних колишніх суддів чи правоохоронців, які користуються звʼязками на колишньому робочому місці і “зливають” інформацію, вистачає. Нещодавно НАБУ і САП повідомили двом адвокатам та фактичному керівнику адвокатського об’єднання про підозру у несанкціонованому доступі до закритої частини. За версією сторони обвинувачення, вони створили сервіс, який через скрипт моніторив ЄДРСР і надавав всю інформацією “клієнтам” цього сервісу. Це приклад автоматизації практики, яка, на жаль, існує.
Відтак недовіра органів правопорядку до збереження інформації з обмеженим доступом, особливо спеціалізованих – ДБР і НАБУ, до підслідності яких віднесено злочини публічних службовців, – має своє виправдання. Тож законодавство, яке регулює захист інформації з обмеженим доступом має бути вдосконалене задля уникнення таких випадків і надалі. Насамперед, це Закон України “Про доступ до судових рішень”, який визначає порядок доступу до судових рішень.
Також варто звернути увагу і на патронатну службу суддів, судових секретарів та інших працівників суду. В умовах несправедливої державної політики вони отримують вкрай мале грошове забезпечення, що максимізує корупційні ризики витоку інформації, зокрема щодо проведення слідчих та процесуальних дій щодо фігурантів кримінального провадження. “Лабораторія законодавчих ініціатив” нещодавно порушувала цю тему.
Висновок
Варто знайти баланс між ризиком спотворення, знищення доказів з огляду на протиправну поінформованість фігурантів кримінального провадження і безумовним забезпеченням правом на приватність у кожному випадку, в якому сторона обвинувачення хоче отримати доступ до володіння особи задля проведення обшуку.
Таким чином, розвʼязання проблеми зі зловживанням повноваженням здійснювати невідкладні обшуки без ухвали слідчого судді полягають у трьох площинах:
- Процесуальній. Необхідно впровадити механізм оскарження рішень слідчого судді за результатами легалізації обшуку, а при розгляді питання про наявність підстав для невідкладного обшуку має бути присутня сторона захисту (зміни до ч. 3 ст. 233 КПК України). Фактично це є виконанням заходів загального характеру у рішенні ЄСПЛ “Корнієць та інші проти України”.
- Правозастосовчій. Судова практика підлягає уніфікації, зокрема Верховний Суд у майбутніх правових позиціях має детальніше висловлюватись щодо підстав проведення невідкладних обшуків. Судовий контроль має бути сильним, зокрема ми маємо уявляти практику з цього питання – які типові випадки, підставі для проведення невідкладних обшуків і практика щодо легалізації/визнання доказів недопустимими за їх результатами. Цих цифр у нас наразі просто немає.
- Інституційній. Необхідно усувати першопричини – зменшувати ризик витоку інформації, що є найпоширенішою підставою для невідкладного обшуку. Тобто думати над комплексними змінами до законодавства, що регулює обмежений доступ до інформації, насамперед даних із закритої частини ЄДРСР. А також над умовами праці людей, які мають доступ до такої інформації, насамперед працівників суду.
Це – програма мінімум. Закон №4555-ІХ збурив цю суспільну дискусію, і професійному середовищу у сфері кримінальної юстиції варто знайти відповідь та поставити крапку у питанні зловживання невідкладністю обшуків, що порушує право на приватність. Настав час дивитися на проблему комплексно.
_______________________
Тексти рубрики Погляди відображають винятково точку зору автора. Точка зору редакції Watchers може з нею не збігатися.