Коли ми говоримо про полонених, часто майже не згадуються цивільні, адже в інформаційному полі, зокрема в Єдиному марафоні, їхні історії з’являються вкрай рідко. Через це цивільні, які через свою непохитну позицію опинилися в полоні, пережили тортури в тюремних камерах та катівнях росіян, залишаються поза належною увагою нашої держави й суспільства, зокрема після повернення. Цивільні полонені — це люди, яких українська система майже не бачить, а їхні страждання й потреби й надалі значною мірою залишаються без належної підтримки та захисту.
Точну кількість викрадених цивільних, які пройшли через російський полон, сьогодні не знає ніхто і дізнатися не видається реальним через те, що російська сторона не інформує українську сторону про точну кількість викрадених та утриманих цивільних українців. Водночас, офіційні дані держави про утримання росією понад 25 тисяч осіб. Про це заявляв ще у липні 2023 року Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубінець. За оцінками правозахисних організацій, які супроводжують цивільних полонених після повернення – наразі росіяни незаконно утримують понад 30 тисяч цивільних, які були викрадені, утримуються в катівнях, колоніях, підвалах, психіатричних лікарнях.
За офіційними даними Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, станом на 16 жовтня 2025 року, щонайменше 1814 цивільних українців досі перебувають у російському полоні. Ще 383 цивільних повернулися на підконтрольну Україні територію в межах офіційних звільнень, а 379 осіб були звільнені поза межами таких процедур. Водночас ці цифри відображають лише тих людей, про яких стало відомо офіційно — зокрема через підтвердження полону Міжнародним Комітетом Червоного Хреста, а також завдяки внесенню до списків незаконно утримуваних цивільних у Національному інформаційному бюро та Координаційному штабі. Усі інші залишаються в «сірій зоні» видимості.
Частина людей після повернення з неволі так і не з’являється у жодних реєстрах, особливо якщо росіяни звільнили їх не в межах офіційних процедур. Росія часто не фіксує цивільних у жодних журналах чи реєстрах, утримуючи їх у своїх стихійних катівнях. Після викрадення цивільних осіб, їхні родини, що мешкають на окупованих територіях, отримують погрози з боку окупантів: «Якщо звернетеся до України — буде гірше».
Часто інформація про зникнення з’являється лише через місяці або роки — коли комусь із рідних вдається поінформувати українські правоохоронні органи чи Омбудсмана й нарешті заявити: «Мою маму / брата / чоловіка викрали. Є й ті, хто не повернеться ніколи. Хтось загинув, не витримавши катувань і жорстокого поводження, хтось — від хвороб, набутих у неволі. Про багато смертей ми дізнаємося лише після завершення війни — або не дізнаємося ніколи.
Сім’ї роками живуть у режимі безперервних пошуків «зниклих безвісти», балансуючи між надією та неможливістю завершити траур.
Це — перший вимір невидимості. Другий починається тоді, коли людина все ж таки повертається.
Людина поза правом
У міжнародному гуманітарному праві і військовополонені, і цивільні начебто не є «беззахисними»: перших прямо захищає III Женевська конвенція, других — IV Женевська конвенція та Додаткові протоколи, які забороняють незаконне позбавлення волі, катування, залякування цивільних та гарантують їм основні права.
В українському ж законодавстві також закріплено норми про захист осіб, позбавлених особистої свободи внаслідок збройної агресії, передбачені статус, компенсації, певні гарантії. На папері ці люди не повинні залишатися поза правом. Адже базового механізму забезпечення реабілітаційних заходів та програми супроводу, підтримки та допомоги цивільним особам, які повернулися з російського полону просто не існує попри те, що ми стоїмо на порозі пʼятого року повномасштабного вторгнення і під час окупаційних заходів було викрадено десятки тисяч наших співгромадян.
Комісія, що має встановлювати факт незаконного позбавлення волі, працює у форматі «чорної скриньки». Реальні критерії не є прозорими, відмови — масові, пояснень — мінімум. За одне засідання розглядають сотні справ військових і цивільних одночасно. Очевидно, про індивідуальний, уважний підхід у такому форматі не йдеться.
Найбільш уразлива група — ті, хто повернувся на підконтрольну територію України самостійно. Мова йде про тих цивільних полонених, кого росіяни просто викинули за браму катівні, відпустили з підвалу, вигнали з психіатричної лікарні без жодного документа. Такі люди часто не можуть довести, що взагалі були в полоні — навіть якщо є свідки, навіть якщо в Україні відкрито кримінальне провадження щодо їхнього викрадення.
А отже, без визнання факту полону вони залишаються людьми поза правом: без компенсацій, без пільг, без доступу до передбачених державою програм. Фактично — без права на правду про власну травму полону.
Коли немає ані політики, ані відповідального
Ця невидимість — не випадковість, а наслідок відсутності цілісної політики. В Україні досі немає окремого суб’єкта державного управління, який би був відповідальний саме за політику щодо цивільних полонених і формування довгострокової стратегії їхнього захисту.
Немає окремого державного органу, який би системно відповідав за вирішення проблем цивільних полонених після їхнього повернення. Функції розмиті між кількома відомствами. Відповідальність розмита так само. Результат для конкретної людини, яка щойно вийшла з катівні — хаос.
Система побудована так, що колишній полонений змушений «вибивати» кожне право окремо: здоров’я — через лікарів і НСЗУ, документи — через ЦНАПи й міграційну службу, професійне відновлення — через профільні держоргани, борги — через окремі банки й компенсації — через ту саму Комісію з її «чорною скринькою».
Це доволі енергозатратний процес, який вимагає багато сил, часу, знань, особистих контактів. Того, чого в людини після багаторічного полону найчастіше немає, якщо він чи вона до потрапляння полону не були публічними.
Зруйноване життя після звільнення
Офіційна «реабілітація», яку пропонує держава, — 21 день у випадковому відділенні обласної лікарні. За три тижні неможливо вилікувати наслідки інсульту, туберкульозу, онкології, багаторічних катувань. Неможливо й впоратися з глибокою психотравмою, яку людина отримує в російських катівнях. Більшість повертається без документів: паспорти, дипломи, професійні сертифікати втрачені чи знищені. Ця сама більшість повертається не маючи житла – воно залишилось на окупованій території або зруйноване. Майже всі — без доходу або із боргами, які «набігли», поки вони були за ґратами. Банки, колектори, бюрократія бачать у такій людині не потерпілого від низки воєнних злочинів, а проблемного клієнта. Їй телефонують, погрожують, надсилають листи з пенею і штрафами. Нікого не цікавить, де вона була останні два-три чи навіть сім-вісім років.
Навіть відносно молоді й активні люди витрачають місяці, щоб повернутися в професію, відновити дипломи, сертифікати, ліцензії. Ті, хто виходить із полону з важкими хворобами, інвалідністю чи в стані глибокої депресії, часто просто не здатні пройти цей шлях самостійно.
Повернення без системної підтримки стає другою травмою — цього разу вже на території власної держави.
Повернення без маршруту = друга травма
Сьогодні в Україні фактично не існує чіткого маршруту цивільного полоненого після повернення. Ніхто не гарантує, що в «нульовій точці» — у день звільнення або перетину кордону — людину зустріне команда, яка закриє базові потреби. Зокрема:
- лікар, здатний не просто оглянути, а скласти реалістичний план лікування;
- психолог чи психотерапевт, який почне роботу з травмою;
- соціальний працівник, який буде персонально закріплений за людиною;
- представник ЦНАП чи ДМС, який одразу запустить процес відновлення документів.
Немає єдиного алгоритму, куди людина йде завтра, через тиждень, через місяць, рік. Соціальний супровід формально передбачений, але в реальності більшість людей навіть не чули, що таке право в них є. Вони дізнаються про можливості від волонтерів, правозахисників, «знайомих знайомих» — але не від держави, яка мала би стати першим і базовим ресурсом.
Як би мало бути і до чого ми маємо прагнути:
Крок № 1: Створити маршрут цивільного полоненого.
Перший і невідкладний пріоритет держави — створити чіткий “маршрут” цивільного полоненого після повернення. Це має бути не красива декларація, а мінімальний стандарт супроводу.
Нульова точка (день повернення):
- медичний огляд і первинний план лікування;
- перша зустріч із психологом чи психотерапевтом;
- закріплений персональний соціальний працівник (ака кейс-менеджер);
- на місці — представник ЦНАП/ДМС для старту відновлення документів.
Перші тижні — екстрений формат:
- продовження обстежень і початок лікування;
- базова (первинна) грошова допомога
- базовий психологічний супровід;
- запуск процедур із відновлення документів, ідентифікаційних кодів, банківських рахунків;
- оцінка житлової ситуації і тимчасове розміщення, якщо житло зруйноване або на окупованій території.
Перші місяці — перехід до довгострокової підтримки:
- складання індивідуального плану підтримки після з’ясування індивідуальних потреб і запитів;
- маршрутизація до фахових реабілітаційних центрів і вузьких спеціалістів;
- юридична допомога: статус, компенсації, кримінальні провадження;
- робота з фінансовими зобов’язаннями, включно з банківською системою;
- первинне планування повернення до роботи або перекваліфікації.
Крок № 2: Державна програма супроводу, а не набір «послуг»:
Другий ключовий елемент — єдина довгострокова державна програма супроводу, підтримки та допомоги цивільних полонених. Не «розсипані» між міністерствами послуги, а цілісна політика, закріплена законами й постановами, з чітким бюджетом.
Короткострокові заходи підтримки (перший рік):
- розширена медична допомога, включаючи стоматологію, дороговартісні обстеження та лікування наслідків тортур;
- гарантований пожиттєвий супровід набутих інвалідностей і системних захворювань (ВІЛ, гепатит, туберкульоз тощо);
- безкоштовна, доступна психологічна підтримка з можливістю тривалої терапії;
- повне відновлення документів і правового статусу без бюрократичних «квестів» по кабінетах;
- одноразова виплата й щомісячна підтримка на базові потреби в перехідний період;
- юридичний супровід у справах щодо викрадення, катувань, а також у питаннях боргових зобов’язань перед банками;
- реальний механізм визнання факту полону для тих, хто повернувся не через офіційну процедуру звільнення.
Довгострокові заходи підтримки (2–5 років і далі):
- програми перекваліфікації й працевлаштування, визнання перерваного стажу;
- житлові рішення: орендна підтримка, пільгові програми для тих, чиє житло зруйноване або залишилося на окупованій території;
- механізм роботи з фінансовими інституціями: мораторій, реструктуризація або списання боргів, нарахованих за час полону, чіткі правила для банків і колекторів, затверджені НБУ;
- системна підтримка родин полонених як окремої вразливої групи, для якої полон близької людини також став складним випробуванням;
- моніторинг якості життя колишніх полонених і регулярна корекція програм.
Чому діяти потрібно невідкладно
Повернення цивільних полонених уже набуває масового характеру — і це лише початок. Спроба «латати дірки» одноразовими рішеннями й «ручним режимом» неминуче закінчується системним колапсом.
Затягування з побудовою маршруту й запуском державної програми супроводу означає збільшення числа людей, які після російського полону опиняться за межею бідності, у хронічній хворобі, у депресії від досвіду «неприйняття» своєю державою. Це прямий шлях до недовіри до інститутів і відчуття, що людина залишилася сам-на-сам із наслідками російського полону.
Якість життя колишніх цивільних полонених після їхнього повернення — тест на зрілість української держави. Чи бачить вона в цих людях повноцінних громадян, чи лише «побічний ефект» війни, який потрібно якось «закрити» статистично.
Яким має стати ключове політичне рішення
Для того, щоб усе описане вище стало реальністю, потрібне одне політичне рішення: створити єдиний відповідальний центр за політику щодо цивільних полонених. Логічний кандидат — Міністерство соціальної політики в тісній координації з іншими відомствами та правозахисними організаціями.
На базі цього центру мають бути розроблені й ухвалені:
- уніфікований для всієї країни маршрут супроводу цивільного полоненого від «нульової точки» і далі;
- державна програма супроводу, підтримки та допомоги, з чітким розподілом коротко- і довгострокових завдань для профільних органів.
Не «соціальний випадок», а громадянин
Повернути людину з російського полону — це лише перший крок.
Якщо держава не створить чіткого маршруту й довгострокової програми супроводу, колишні полонені залишаться заручниками вже не російської тюрми, а української безсистемності.
Йдеться не про «соціальну допомогу» як жест милосердя. Йдеться про повернення базових прав і можливості знову жити як громадянин, а не як вічний постраждалий.
Ті, кого сьогодні держава майже не бачить, уже заплатили за свою невидимість надто високу ціну. Мінімум, який ми їм винні, — зробити так, щоб після повернення вони перестали бути невидимими.
З поваги до людської гідності.
_______________________
Тексти рубрики Погляди відображають винятково точки зору авторів. Позиція редакції Watchers може з нею не збігатися.