Конституційний Суд України (КСУ) часто критикують за зволікання з вирішенням суспільно-політичних питань, а подекуди називають «судом з соціальних прав», згадуючи рішення у справах соціального захисту, наприклад щодо пенсійного забезпечення чи пільги щодо оплати житлово-комунальних послуг. Це перебільшення, але і доля правди в цьому є. На цьому фоні увага КСУ до кримінального процесуального закону у 2026 році виглядає значною, але цьому є пояснення – необхідність виправлення помилок законодавця, допущеними у безпрецедентних умовах березня 2022 року. При цьому окремі критичні питання кримінального процесу досі не вирішені Судом.
Більше ніж пів року Другий Сенат Конституційного Суду України ухвалив вже вісім рішень. У семи з них предметом конституційного контролю є положення Кримінального процесуального кодексу України (КПК України). Я не пригадую такої увагу КСУ до кримінального процесу, але порушені питання конституційності у відповідних скаргах дійсно мають місце. Коротко охарактеризую рішення, а також питання конституційного контролю, яке мене турбує вже багато років.
Отже, у 2026 році два сенати КСУ ухвалили девʼять рішень, а Велика палата — три. Нагадаю: до кожного з сенатів входять 9 суддів, вони розглядають здебільшого конституційні скарги (їх автори пройшли всі судові інстанції і наполягають на застосуванні положення про неконституційність закону).
Отже, йдеться про такі рішення стосовно КПК України:
1) №1-р(ІІ) 2026 — підтверджено конституційність ч. 1 ст. 76 КПК України (певні винятки з обмежень, встановлених для слідчого судді, який розглядав справи під час досудового розслідування). Суддя-доповідач: С.В. Різник;
2) №3-р(ІІ) 2026 — визнано неконституційною ч. 5 ст. 615 КПК України (можливість продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою керівником органу прокуратури у разі неможливості проведення підготовчого засідання — «автоматичне продовження тримання під вартою під час воєнного стану після передання справи до суду»). Суддя-доповідач: О.О. Первомайський;
3) №4-р(ІІ) 2026 — встановлено неконституційність ч. 8 ст. 176 КПК України (безальтернативне тримання під вартою військовослужбовців за вчинення військових злочинів). Суддя-доповідач: В.В. Лемак;
4) №6-р(ІІ) 2026 — підтверджено конституційність ст. 309, п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України (щодо забезпечення права на ознайомлення з матеріалами кримінального провадження). Суддя-доповідач: С.В. Різник;
5) №7-р (ІІ) 2026 — визнано неконституційним абз. 2 ч. 1 ст. 616 КПК України (обмеження щодо мобілізації засуджених за окремі категорії злочинів осіб). Суддя-доповідач: В.В. Городовенко;
6) №8-р (ІІ) 2026 — визнано неконституційними ч. 3 ст. 307, чч. 1, 2 ст. 309 КПК України (щодо гарантій апеляційного оскарження для захисту майнових прав на стадії досудового розслідування). Суддя-доповідач: О.О. Первомайський;
7) №9-р (ІІ) 2026 — підтверджено конституційність ч. 5 ст. 182 КПК України (можливість визначення застави без обмеження розміру для тяжких та особливо тяжких злочинів – мій аналіз тут). Суддя-доповідач: В.В. Лемак.
Причиною такої активності КСУ є поспішні зміни березня 2022 року. На початку повномасштабного вторгнення народні депутати не врахували, що ці конституційні приписи містять доволі високий, порівняно з іншими, стандарт (навіть вище за вимоги ст. 5 Конвенції про захист прав і свобод людини). При конституційні приписи, встановлені ст. 64 Конституції України, прямо відносять право на свободу і особисту недоторканність до тих, які не можна обмежувати в умовах воєнного або надзвичайного стану. Тому ми в ситуації, де за чотири роки субʼєкти права на конституційну скаргу пройшли три інстанції і дійшли до КСУ, а останній — ухвалив відповідні рішення.
Майже половина цих рішень стосується права на свободу та особисту недоторканність — ст. 29 Конституції України. Це конституційне право має три складники: (1) нікого не можна затримувати і утримувати під вартою без вмотивованого рішення суду; (2) виняток з правила в п. 1 — якщо потрібно запобігти злочину або його припинити — особу справді можуть затримати, але протягом 72 годин ця людина має постати перед суддею, а той — ухвалити відповідне рішення. Це український аналог habeas corpus act; (3) кожному затриманому мають пояснити мотиви затримання, права і надати можливість захищати себе особисто та користуватись правничою допомогою захисника.
Власне, сам законодавець, розуміючи високі стандарти ст. 29 Конституції України неодноразово вносив зміни до ст. 615 КПК України (особливості кримінального провадження під час дії правового режиму воєнного стану). Наприклад, строк затримання з березня до серпня 2022 року складав 216 годин (9 діб), що очевидно перевищувало конституційні 72 години. Але у підсумку — законодавець, не чекаючи на КСУ, повернув його до конституційного. Проте не вчинив аналогічно щодо положень КПК України, які врешті визнали неконституційними. Враховуючи, що воєнний стан не завершено, судді КСУ сьогодні виправляють помилки законодавця, вчинені в безпрецедентних умовах березня 2022 року.
Водночас у контексті ст. 29 Конституції України наведу і протилежний приклад, де КСУ не може ухвалити важливе для теорії і практики рішення.
Так, у січні 2017 року (!) Уповноважена Верховної Ради України з прав людини звернулась до КСУ з конституційним поданням щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абз. 4 ч. 1 ст. 208 КПК України. Йшлося про «НАБУшне затримання», а саме можливість затримати особу без ухвали слідчого судді, «якщо є обґрунтовані підстави вважати, що можлива втеча з метою ухилення від кримінальної відповідальності особи, підозрюваної у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого корупційного злочину, віднесеного законом до підслідності НАБУ».
У 2020 році Законом №671-ІХ аналогічний порядок визначили для кримінальних проваджень щодо «злодіїв у законі» — підозрюваних у створенні злочинних спільнот та організацій (ст. 255 КК України), встановленні або поширенні злочинного впливу (ст. 255-1 КК України) та організації, сприянні у проведенні або участі у злочинному зібранні (сходці) (ст. 255-2 КК України).
Проблема в тому, що ст. 29 Конституції України дозволяє затримання без ухвали суду («ордеру на затримання») лише у випадках «нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити». У першому випадку йдеться про незакінчені форми злочину (готування, замах), а в другому — одразу після його припинення. Щодо першого (запобігання), то припис передбачає, що злочин уже вчинено — «можлива втеча з метою ухилення від кримінальної відповідальності особи, підозрюваної у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого корупційного злочину». Щодо другого (перепинення) — теорія включає сюди і безпосереднє переслідування після вчинення злочину, але трактується по-різному. Якщо це «погоня» у межах видимості представника органу правопорядку, тут дискусії серед правників немає. Якщо це відпрацювання оперативних заходів «по гарячих слідах» і затримання через декілька годин, то виникають запитання. А якщо проходить до трьох діб — тут уже одиниці скажуть про безперервність. Все що довше — потребує звернення до суду за ордером.
Тож чи відповідає абз. 4 і 5 ч. 1 ст. 208 КПК України ст. 29 Конституції України? Вагаюсь і залишаю відповідь на розсуд читача. Але запевняю, що суперечки з цього питання тягнуться стільки, скільки цю норму впроваджено в кримінальний процесуальний закон. Питання просте: можливо, на це має відповісти КСУ передусім? Велика палата Суду розглядає це подання майже вісім років. Водночас вона ухвалила три рішення за 2026 рік, а протягом 2023 –2025 — по одному щороку.
Жодних процесуальних строків Закон України «Про Конституційний Суд України» не встановлює, а пріоритезація проваджень віднесена на розсуд суддів. Тож очікувати на результат можна ще довго.
Поза сферою кримінального провадження аналогічні питання лунають щодо інших суспільно-політичних проблем, які не може розвʼязати КСУ. Наприклад, на розгляді Суду перебуває подання 49 народних депутатів щодо розмежування понять «спеціальний» (Конституцією заборонено створення спеціальних судів) і «спеціалізованого» суду в контексті Вищого антикорупційного суду України (липень, 2020). Або подання 56 народних депутатів щодо участі міжнародних експертів у комісіях з добору публічних службовців (грудень, 2024). Врешті хрестоматійний приклад — Закон України «Про очищення влади» (люстрацію), який мав строк дії 10 років, проте так і не був розглянутий Судом. При тому, що у 2019 році ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України» (заяви №58812/15, 53217/16, 59099/16, 23231/18 та 47749/18) визнав його таким, що порушує Конвенцію. Чи не є це щонайменше юридичною підставою, щоб КСУ остаточного висловився органу конституційного контролю? Питання риторичне.
Конституційний контроль є складним інститутом у правовій системі України. Але до нього цілком можна застосувати відомий принцип, який простежується ще у працях Френсіса Бейкона — «justice delayed is justice denied». Іншими словами — несвоєчасність конституційного контролю подекуди може знівелювати його ж призначення.