Комісії зі встановлення істини та репарації повинні враховувати випробування, через які проходять і жінки, і чоловіки.
Існують два поширені хибні уявлення про гендерну перспективу: по-перше, вона часто розглядається лише крізь призму сексуального насильства під час військових конфліктів. По-друге, гендерні питання часто асоціюють лише з жінками та дівчатами, ігноруючи досвід чоловіків та хлопців.
Хочу це спростовувати і запропонувати кілька ключових шляхів до більш цілісного та гендерно-компетентного правосуддя.
Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом (СНПК), залишається руйнівною проблемою в усьому світі. Однак чимало інших міжнародних злочинів і серйозних порушень прав людини, а також проявів жорстокості в ширшому сенсі мають гендерні аспекти. Ці аспекти повинні враховуватись під час документування, розслідування та підтримки постраждалих.
Під час диктатури в Тунісі, до прикладу, родички та діти політичних в’язнів зазнавали соціальної стигматизації та ізоляції, що впливало на їхню здатність заробляти на життя, отримувати освіту і піддавало їх переслідуванням, зокрема сексуальному насильству. У Південній Африці багато жінок-активісток Африканського національного конгресу вирішили не давати свідчення перед Комісією правди та примирення, щоби їхній травматичний досвід не знівелював їхню активістську позицію.
Обстріли росіянами лікарень в Україні та інших ситуаціях активних збройних дій по світу обмежують доступ до медичної допомоги, включаючи репродуктивні послуги, які мають важливе значення для виживання суспільства в умовах конфлікту та після нього. Водночас напади на лікарні непропорційно впливають на жінок, адже, як в Україні так і деінде в світі, саме жінки залишаються основними доглядальницями дітей, людей похилого віку та родичів з інвалідністю.
Жінки та дівчата, дійсно, непропорційно більше потерпають від сексуального та інших форм гендерного насильства в конфліктах і критично недопредставлені в мирних процесах та постконфліктному відновленні. Однак цю історичну та структурну несправедливість не можна виправити за рахунок поверхневого підходу до досвіду чоловіків у збройних конфліктах, яких зображують виключно як виконавців або тих, хто приймає рішення, і нехтуючи тим, що вони теж виступають є потерпілими або мають інший травматичний досвід.
Сексуальне насильство щодо чоловіків під час військових конфліктів зростає. Російська агресія проти України, на жаль, не є винятком.
СНПК проти чоловіків включає ураження електричним струмом, каліцтво та побиття геніталій; зґвалтування та погрози зґвалтуванням затриманих чоловіків або їхніх родичів; примус захоплених у полон чоловіків до сексуального насильства над членами їхніх сімей або іншими затриманими; примусове оголення, в тому числі за низьких температур; все це переважно поєднується з ненаданням медичної допомоги та нелюдськими умовами утримання під вартою. Напади на геїв та трансгендерних жінок мають додаткові гострі гендерні аспекти.
Управління Верховного комісара ООН з прав людини повідомило, що понад 90% цивільних українців, з якими вони провели інтерв’ю, зазнали катувань або жорстокого поводження в російському полоні, причому близько трьох чвертей цих постраждалих – чоловіки. Комісія ООН з розслідування подій в Україні та Спеціальна доповідачка з питань катувань підкреслили поширеність саме сексуального характеру російських катувань.
Чоловіки-рохінджи, які пережили сексуальне насильство, визнають, що їм важко повідомляти про свої травматичний досвід, оскільки чоловіки вважаються винуватцями сексуального насильства, а більшість механізмів підтримки постраждалих розроблені або представлені як такі, що призначені для жінок і дівчат.
Чоловіки, які були змушені бути свідками сексуального насильства над своїми родичами, розриваються між відчуттям провини за те, що не змогли виконати свою “роль захисника”, самоцензурують свій досвід і не визнають його тим, чим він є насправді, – сексуальними психічними тортурами. Нездатність побачити шкоду посилюється нездатністю її виправити, з урахуванням гендерних аспектів, – не тільки для конкретного чоловіка, але й для жінок, з якими він спілкується, та для ширшої спільноти.
Враховуючи вищезазначене, усі слідчі та ширші ініціативи з підтримки постраждалих повинні бути сенситивними до гендерних вимірів різних міжнародних злочинів, не лише СНПК.
Постраждалі від СНПК і катувань повинні якнайшвидше отримати термінові проміжні репарації. Вони допоможуть закрити базові гострі питання з фізичним і психологічним відновленням. Ці первинні репарації повинні надаватися за максимально спрощеною адміністративною процедурою, без привʼязки до кримінального процесу та, найголовніше, не очікуючи завершення збройних дій, а якнайшвидше.
Підтримка міжнародними партнерами відповідальності за міжнародні злочинами не повинна обмежуватися підтримкою Міжнародного кримінального суду (яка, безумовно, є важливою). Потрібно також, по-перше, продовжувати інвестувати у національних фахівців і фахівчинь – органів кримінальної юстиції та фахових правозахисних організацій, що проводять левову частку документування та розслідування злочинів. По-друге, іноземні прокуратури – не лише в Європі, а і по всьому світу – повинні більш проактивно відкривати провадження щодо російських злочинів за принципом універсальної юрисдикції. Перші ключові вироки за злочини режиму Ассада в Сирії та ІДІЛ проти спільноти єзидів були саме від національних судів. Саме цей – національний шлях забезпечення відповідальності – найбільш перспективний для України.
Із виступу Катерини Бусол під час засідання Ради ООН з прав людини, присвяченому інтеграції гендерної призми у процеси перехідного правосуддя, 30 вересня 2025.
_______________________
Тексти рубрики Погляди відображають винятково точку зору автора. Точка зору редакції Watchers може з нею не збігатися.