Злочини росіян завжди відбуваються під акомпанемент. Їх супроводжує какофонія пропагандистських наративів: просте й адаптоване під кожен куточок світу виправдання того, що неможливо виправдати.
Депортація і примусове переміщення тисяч українських дітей з 2014 року є не винятком, а, навпаки, промовистим прикладом подібної стратегії. Ключова мета – уникнути відповідальності та шляхом позбавлення України частини майбутнього покоління унеможливити її суверенне існування. З цієї точки зору пропаганда стає інструментом вчинення окремого міжнародного злочину – агресії. У значній мірі й тому, що направлена на самих викрадених дітей, вона готує їх до нової хвилі загарбницьких воєн в Україні чи за її межами.
У “Дослідженні депортації та примусового переміщення українських дітей з окупованих територій крізь призму зміни російських пропагандистських наративів” ми з Регіональним центром прав людини взялися за досить амбітне завдання. Мова не лише про висвітлення ключових міфів держави-агресора, інструменти їхнього творення та канали поширення. Ми прагнули показати, що РФ паразитує на нормах міжнародного права, зображуючи злочини проти маленьких українців як належне поводження з дітьми.
У 2022 році основним “поясненням” депортацій і примусового переміщення була “евакуація дітей із зони бойових дій”. Росіяни, які були ідейними натхненниками Женевських конвенцій, добре знали, що з безпекових та медичних міркувань вивезення – дозволене. Водночас, їм було відомо, що евакуація – це тимчасове явище, добре врегульоване в контексті дітей у Додатковому протоколі І до Женевських конвенцій. Відтак, згодом росіяни вигадали “некоординовану евакуацію”, яка, “можливо, й порушувала” окремі правила, однак виправдовувалася метою “порятунку” дітей.
Із появою батьків, які вимагали повернення викраденого чада, російська пропаганда, розбудована навколо “бідних сиріт з інтернатів”, дещо “попливла”. Високопосадовці держави-агресора почали розповідати про внутрішньосімейні спори або ж про “згоду” батьків на оздоровлення дитини в таборі. Вони розуміли, що це перенесе дискусію у призму міжнародного приватного права, в якій немає місця для відповідальності РФ та її агентів. Натомість, провину було перекладено на самих батьків.
Цікаво, що “евакуація” – це чи не єдиний приклад посилання росіян на міжнародне гуманітарне право. Надалі пропаганда вибудовується виключно на законодавстві РФ. Його протиправно поширили на окуповані території та на викрадених дітей. Звідси – нав’язування громадянства, освітніх стандартів, російського патріотизму, “традиційних духовно-моральних цінностей”, а також насильницька передача в російські родини. Оскільки в останній сфері державі-агресору невигідно посилатися на міжнародне гуманітарне та міжнародне приватне право, які прямо заборонили їй подібні дії, то із закапелків дістали концепцію “найкращих інтересів дитини”. Вона вже була в російській пропаганді з 2014 року, коли близько тисячі сиріт з окупованого Кримського півострова були віддані громадянам РФ під опіку або на усиновлення. Але з 2022 року “найкращі інтереси” набувають нової конотації: вони помилково, однак умисно ототожнюються з думкою дитини.
Міф про “найкращі інтереси дитини” і про “небажання дітей повертатися в Україну” глибоко вкорінився навіть у “ворожому колективному Заході”. Причина тому – історична спадщина з викраденими та переданими на виховання у нацистські родини дітьми зі Східної Європи. Саме після Другої світової війни розпочинається запекле протистояння між тими, хто вважає, що найкращі інтереси дитини – виховуватися в люблячій, навіть якщо не біологічній, родині, і тими, хто виступає за повернення дітей у державу задля збереження їхньої національної та культурної ідентичності. СРСР тоді дотримувався другого підходу, хоча лише 15-20% викрадених дітей, врешті, були повернуті на Батьківщину.
Тепер росіяни наполягають на протилежному. Вони використовують прийом з “референдумів на окупованих територіях” – надати опції, які не мають нічого спільного зі справжнім вибором. Російська пропаганда пропонує дві альтернативи: українські діти або ж залишатимуться в інтернатах, або ж виховуватимуться у родинах громадян РФ. За даних обставин природно обрати другу опцію. Хоча є і третя, про яку мовчить держава-агресор. Повернути дітей в Україну. Сьогодні репатріація відбувається виключно в родини. Жодна дитина не опиниться в інтернаті.
Крім того, росіяни наполягають, що саме вони мають право оцінювати найкращі інтереси українських дітей, спираючись на думку останніх, яка була або ж майстерно “переформатована”, або ж у силу примусового середовища не може бути вільно висловленою Таке бачення не відповідає міжнародним стандартам, однак добре працює для маніпуляції цілими суспільствами. Частково й українським, яке внутрішньо знаходиться в десятилітній боротьбі за реформу деінституалізації – забезпечення права дитини на виховання в сім’ї.
Підсумовуючи, росіяни вже 11 років вводять в оману власне, українське й десятки суспільств. Вони згадують про міжнародне право там і в такий спосіб, щоб уникнути відповідальності за злочини. І жодного разу, коли мають обов’язки. Росіяни тлумачать міжнародне право всупереч існуючим підходам, маневруючи нормами залежно від геополітичної кон’юнктури та реакції міжнародного співтовариства на порушення. Хоча РФ заявляє, що не визнає Міжнародний кримінальний суд і обов’язковість його рішень, однак саме після видачі ордерів на арешт у березні 2023 року і до 2024 року вона остаточно систематизувала юридичні аргументи, аби захищати своїх агентів.
Саме в цей час починається групове повернення [у російській парадигмі – возз’єднання з родинами] викрадених дітей через держав-посередниць. Останні, переважно Катар, в інформаційній війні подають патрони нашому ворогу. На сайті Міністерства закордонних справ цієї держави “подяки” Марії Львовій-Бєловій з ордером на арешт за депортацію йдуть перед “подяками” українському омбудсману Дмитру Лубінцю. Здавалося б, “какая разніца”? Але дипломатичний протокол може багато розповісти, як і свідчення посадовців Катару, де немає ні слова про міжнародні злочини росіян. Сьогодні нашим пріоритетом залишається повернення маленьких українців, тож зрозуміти, що РФ не визнає посередництва держави, яка розкаже про їхні звірства, можна. Але в умовному завтра ключова мета – зберегти правду й притягнути винних осіб до відповідальності.
Протистояти інформаційній агресії РФ можна виключно поширенням правди. Тієї, що базується на фактах та верифікованих статистичних даних. Однак, правда має набути форми, яка буде зрозумілою тим, кому ми її доносимо. Безсумівно, є універсальні меседжі, але навіть їхнє пояснення має бути різним, наприклад для США та Південної Африки. Важливо також обрати належні канали поширення даних.
Співпраця з міжнародними судовими та квазісудовими органами – це гра в довгу. Однак, що написано в їхніх рішеннях, вже вкрай складно викрутити навіть російським пропагандистам. Тому частіше можна почути про невизнання самих таких органів або ж їхню русофобію, ніж про те, в чому Росію визнали винною.
Сьогодні в попиті людські страждання. Звучить страшно, але без історії та свідчень потерпілих майже немає публікацій у медіа. На жаль, часто наслідком це має повторну травматизацію дітей і їхніх родичів, а також огидну, штучно підживлену “конкуренцію” між постраждалими з різних регіонів світу, охоплених збройними конфліктами. Буцімто, переконайте нас рятувати українських, а не єменських чи палестинських дітей.
Замість того, щоб ставати стороною “змагань страждань”, варто визнати, що міжнародне право сьогодні не здатне захистити дітей під час війни.
Вибіркова та неналежна імплементація його положень, заполітизоване тлумачення зобов’язань, прогалини в регулюванні дозволяють у випадку росіян століттями уникати відповідальності за власні злочини та нав’язувати світу брехню, яка є ні альтернативною версією, ні, вочевидь, “серединною” правдою.
_______________________
Тексти рубрики Погляди відображають винятково точку зору автора. Точка зору редакції Watchers може з нею не збігатися.