Інститут заочного засудження за вчинення злочину завжди обережно сприймався в системі кримінальної юстиції. Традиційно він застосовувався до нетяжких злочинів, які можна розглянути за відсутності обвинуваченого, якщо було вжито всіх заходів для його повідомлення про висунуті обвинувачення та судовий розгляд. Відступ від загального правила бути присутнім на суді щодо своєї справи врівноважувався помірним покаранням та можливістю оскаржити такий вирок, якщо він, на думку такої особи, був несправедливим. Такий підхід можна побачити у документах Ради Європи з 1970-х років [Насамперед у Резолюції (75) 11 Комітету міністрів Ради Європи «Про критерії, що регламентують розгляд, який здійснюється за відсутності обвинуваченого» (1975); Рекомендації №6 R (87) 18 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо спрощення кримінального судочинства (1987)].
Водночас Україна у 2014 році зазнала збройної агресії з боку російської федерації, яка мала гібридну форму – використання найманців, колаборантів, військових регулярних збройних сил тощо. Як наслідок у Кримінальному процесуальному кодексі України зʼявився інститут спеціального досудового розслідування і судового розгляду – in absentia, тобто за відсутності [підозрюваного, обвинуваченого]. Після перших проблем практики його було вдосконалено у 2017 та 2021 роках, а після 2022 – він набув максимально широкого застосування за воєнні злочини.
Наразі у громадян України виникає менше запитань, для чого потрібні такі розслідування, аніж на початку повномасштабного вторгнення. Адже фіксацію цих злочинів і намагання “дотягнутись” до них засобами міжнародно-правового співробітництва не можна відкладати на “після перемоги”. Те саме стосується співпраці з МКС та майбутнім Спецтрибуналом щодо агресії, у першому випадку МКС збирає докази з самого початку, а створенню Спецтрибуналу передує функціонування ICPA (International Centre for the Prosecution of the Crime of Aggression against Ukraine – Міжнародний центр з переслідування злочину агресії, координація якого здійснюється з боку Eurojust) з 2023 року.
Проте уважний читач звернув увагу, що якщо первинно мова йшла про нетяжкі злочини, то в українському варіанті мова йде про найтяжчі – проти основ національної безпеки (державна зрада, колабораційна діяльність тощо), тероризм, проти миру і безпеки людства (міжнародні злочини). Тобто особі загрожує найтяжче покарання. Звідси час від часу лунає критика таких проваджень та інституту in absentia в цілому. При чому не з позиції нерозуміння, для чого вони потрібні, а з нерозуміння, як можна засудити людину до найтяжкого покарання. Тому виникають питання щодо відповідності міжнародним стандартам, зокрема праву на справедливий суд.
Міжнародні стандарти у цій сфері існують. Насамперед, це стандарти Ради Європи [Нещодавній огляд застосування цих стандартів в окремих країнах Ради Європи – Comparative study of legislation and practices in selected member states of the Council of Europe. September 2024]. А з огляду на євроінтеграцію, варто згадати, що частково вони деталізовані у цьогорічному рішенні Суду ЄС.
Зміст цих стандартів можна звести до двох речей:
1) особа має бути належним чином повідомлена про те, що стосовно неї розслідується і розглядається кримінальне провадження;
2) особа має право оскаржити рішення суду як в загальному порядку, так і в спеціальному – з підстав недотримання першої складової, тобто у разі неналежного повідомлення про судовий розгляд.
Із цими двома стандартами ми маємо проблеми в КПК України. Порядок повідомлення хоча і визначений, включно з публікацією повідомлення про підозру та повісток на сайті Офісу Генерального прокурора, проте очікувати, що російські (здебільшого мова йде про них) військові будуть моніторити сайт і читати українською – не варто. Справа зі збиття MH-17 в Гаазькому суді, яка завершилась в 2022 році заочним засудженням Гіркіна, Дубінського та Харченка продемонструвала, наскільки креативними можуть бути органи правопорядку у вручені таких повідомлень – від використання месенджерів до спроб знайти обізнаність в інтервʼю чи дописах людини (якщо вона достатньо публічна). Яким чином можна це висловити у нормі закону? Можна, так само можна і платформу багатомовну з такими процесуальними документами створити. Проте найбільша відповідальність все одно лягає на слідчих і прокурорів, які мають вжити дійсно усіх дій для повідомлення особи про кримінальне провадження стосовно неї.
Інша справа – порядок оскарження таких рішень. Наразі КПК України дозволяє перегляд в апеляційному порядку, а поновлення строків апеляції не складає проблеми. Натомість міжнародний стандарт вимагає перегляду ex novo, тобто одразу новий розгляд, адже людина не була належним чином повідомлена і не має оскаржувати уже досліджені докази судом за її відсутності. Впровадження перегляду вироку ex novo – це повністю процесуальне питання, яке потребує змін до КПК, хоча і зараз шляхом судової практики випробовуються різні моделі реалізації цього права. Очевидно, що після завершення збройного конфлікту вимог перегляду рішень побільшає, і судова система має бути готовою до цього.
Врешті над цими змінами уже попрацювала робоча група при Офісі Генерального прокурора, до складу якої маю нагоду входити. Відповідний законопроєкт незабаром буде передано на розгляду субʼєкта права законодавчої ініціативи. Проте крім суто юридичної сторони питання хочу зауважити, що ставлення правників до українського варіанту in absentia або правильніше сказати – до заочного засудження за міжнародні злочини поступово змінилося. Насамперед, в міжнародній кримінальній юстиції.
Важливим кроком став уже згаданий процес MH-17. Проте недооціненою подією є підписання 25 червня Україною та Радою Європи документу про створення Спецтрибуналу щодо злочину агресії. Багато сказано про те, що це – перший суд щодо злочину агресії після Нюрнберзького трибуналу (IMT), що МКС наразі не має юрисдикції щодо злочину агресії стосовно України, про можливість притягнення білоруського військово-політичного командування за співучасть в агресії, про те, яким складним шляхом було залучення понад 35 країн до цього документу, про те, що злочин агресії є “материнським” злочином і передумовою для всіх інших тощо.
Проте, як на мене, замало уваги було приділено тому, що, на відміну від МКС, який не визнає заочного засудження, Спеціальний трибунал таки визнає. Хоча спочатку має завершитись строк повноважень у “трійки”, яка наділена імунітетом (ще одна дискусійна концепція в контексті міжнародних злочинів), тобто вони мають втратити посади, але вже далі вона, включно з Путіним, може понести відповідальність.
Взагалі злочин агресії – це злочин військово-політичного командування, яке може підготувати, розвʼязати і вести агресивну війну, тобто це декілька десятків осіб на лаві підсудних.
Статут Спецтрибуналу якнайкраще демонструє, як поступово західна правова традиція здійснила перехід від концепції заочного засудження для помірного покарання до заочного засудження до найтяжкого покарання за міжнародні злочини. Міжнародні злочини шкодять не лише конкретним громадянам чи країнам, а міжнародному правопорядку та архітектурі безпеки, встановленої у другій половині ХХ століття. Саме тому єдині правила у системі кримінальної юстиції мають мати винятки саме для цієї категорії злочинів, адже, залишившись непокараними, вони залишають в зоні екзистенційної загрози цілі суспільства та держави… Недарма кажуть, що Україна сьогодні дійсно трансформує усталені концепції в міжнародному кримінальному праві. Правда, рідше кажуть, яку ціну вона за це платить. Проте міжнародне правосуддя завжди відкладене у часі, тож сьогоднішня робота над покараннями винних точно не буде марною.
________________
Тексти рубрики Погляди відображають винятково точку зору автора. Точка зору редакції Watchers може з нею не збігатися.