Дослідження Civis Fortis показало: через 4,5 роки повномасштабної агресії рф Україна досі не має державної програми реабілітації цивільних після російського полону.
Ось на чому базуються ці висновки та що конкретно потрібно змінити вже зараз.
На чому базується наша експертиза
Понад рік Civis Fortis супроводжує цивільних, звільнених з російського полону – це вже понад 60 конкретних людей і 60 конкретних історій: чимало із цих людей – із втраченими документами, погіршеним слухом проблемами із зубами, вибитими під час тортур, а також із роками очікування відповідного статусу.
Паралельно з цим ми провели соціологічне дослідження спільно з Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва: три фокус-групи та 13 глибинних інтерв’ю з 36 звільненими цивільними, а також опитування 25 експертів — представників державних органів, правозахисних і благодійних організацій.
На основі цієї емпіричної бази ми провели окремий аналітичний етап — той, що втілився у Зелену і Білу книги «Цивільні після російського полону: державна політика України, міжнародний досвід, дороговкази», представлені 31 серпня 2026 року. Це аналіз 39 судових рішень у Єдиному державному реєстрі судових рішень за позовами до Комісії з питань встановлення факту позбавлення особистої свободи, аналіз офіційних відповідей органів влади на запити про публічну інформацію, аналіз чинної нормативної бази й того, як вона застосовується на практиці, порівняльний аналіз законодавства й досвіду восьми країн, які проходили через подібні виклики — Чилі, Аргентини, Колумбії, Хорватії, Косова та інших.
Судова практика тут особливо промовиста. Із 30 проаналізованих рішень за позовами до Комісії видно, що суди системно фіксують те саме: Комісія відмовляє формулюваннями на кшталт «недостатньо доказів» без жодного пояснення, яких саме доказів бракує (справи № 200/6602/25, № 200/3489/25); вимагає документи, не передбачені законом, або відмовляє через відсутність документів, які людина об’єктивно не могла отримати в умовах окупації чи ізоляції (№ 360/1260/24); перекладає весь тягар доведення на постраждалого замість того, щоб сприяти збору доказів (№200/7581/24). У справі № 320/9050/25 суд окремо наголосив, що сам факт «відсутності достатньої кількості голосів» членів Комісії – це технічний результат голосування, а не самостійна правова підстава для відмови людині у статусі.
Показовим є рішення Донецького окружного адміністративного суду у справі № 200/87/26 від 13 квітня 2026 року. Суд визнав, що повторні відмови Комісії й ігнорування нею попередніх висновків суду — це систематичне невиконання обов’язку діяти відповідно до закону, і замість звичного «розгляньте ще раз» прямо зобов’язав Комісію встановити факт позбавлення особи особистої свободи. Це рішення поки що одиничне — у переважній більшості справ суди можуть лише скасувати незаконне рішення Комісії або визнати її бездіяльність протиправною, а не встановити статус самостійно. Остаточне слово залишається за Комісією, і саме тому люди роками застрягають між судом, який став на їхню сторону, і органом, який продовжує вимагати «ще одні докази».
Ця сукупність – досвід супроводу, соціологія, аналіз судової практики, роботи Комісії й нормативної бази, і є підставою, з якої ми говоримо не про субʼєктивні враження, а про систему.
Від ігнорування до пріоритету: чому державі час змінити оптику
За даними Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця, станом на червень 2026 року верифіковано 1878 цивільних, яких утримує Росія, з них 892 офіційно підтверджені Міжнародним Комітетом Червоного Хреста. Точна кількість людей, які перебувають у російському полоні, невідома. І вже сьогодні, коли повертаються одиниці, держава не встигає забезпечити навіть базовий супровід. Постає питання – не риторичне, а математичне: що станеться, якщо звільнення стане масовим?
Зараз держава ставиться до цієї категорії постраждалих як до винятку, а не як до системного наслідку війни, що потребує окремої політики. Немає єдиного органу, який супроводжував би людину від моменту звільнення до реінтеграції. Немає уніфікованого маршруту. Допомога ситуативна, фрагментована, і левову її частку закривають громадські організації, а не держава.
Найпоказовіший маркер пріоритетності – це те, як держава ставиться до реабілітації. Для військовополонених вона обов’язкова й законодавчо гарантована, з чітко визначеною мережею спеціалізованих закладів. Для цивільних – це лише за їхньою згодою, і на практиці ця «добровільність» перетворюється не на повагу до автономії людини, а на бар’єр: у перші тижні після звільнення людина перебуває у стані виснаження й дезорієнтації, коли їй об’єктивно важко ухвалювати поінформовані рішення про власне лікування. Замість того щоб допомога сама знаходила людину, людина мусить самостійно її шукати, хоча пережила той самий полон, ті самі умови жорстокого утримання, що й військові для яких систему підтримки чітко налагоджено.
Ще один маркер: офіційну робочу групу з питань цивільних полонених у стінах Міністерства соціальної політики запустили лише в липні 2026 року, через чотири з половиною роки повномасштабної війни. Це і є відповідь на питання, наскільки пріоритетною ця тема була досі.
Наша позиція проста: держава не може продовжувати ставитися до цивільних після полону як до побічної категорії, про яку згадують після кожного медійного приводу. Це має стати оформленою державною політикою з відповідальним суб’єктом, бюджетом, строками й показниками ефективності, так само, як це вже зроблено для військових.
Пропозиція рішення
Перше і головне: запровадити кейс-менеджмент за принципом «єдиного вікна». За кожною людиною з моменту звільнення закріплюється відповідальний фахівець – соціальний працівник, який виконує функцію кейс-менеджера, тобто людини, яка супроводжує постраждалого комплексно. Він сканує потреби людини, складає індивідуальний план супроводу. Наприклад, медицина, житло, освіта, психологічна допомога, оформлення статусу, пенсійний стаж тощо, а потім і веде людину цим маршрутом на коротко-, середньо- і довгостроковому етапах, а не залишає її після формального медичного огляду сам на сам із системою.
Друге: спростити встановлення факту полону. Запровадити презумпцію на користь заявника, визнавати альтернативні докази та свідчення там, де людина об’єктивно не могла зберегти документи, установити чіткий граничний строк розгляду заяви Комісією (наприклад, 30 днів замість нинішньої практики засідань «не рідше ніж раз на квартал»), заборонити Комісії вимагати доведення «патріотичних мотивів» затримання, яке закон не передбачає, і зобов’язати надавати вмотивовану відповідь із чітким переліком доказів, яких бракує. Судова практика вже рухається в цьому напрямку. Тепер, залишається закріпити ці вимоги в постанові, а не чекати, поки кожна людина по кілька років доводитиме свою правоту в судах.
Третє: базова медична, психологічна й соціальна допомога має надаватися одразу після повернення незалежно від того, чи встигла людина отримати офіційний статус. Сьогодні відсутність статусу фактично означає відсутність людини в координатах держави.
Четверте: поширити на цивільних обов’язковість реабілітаційних послуг, які вже гарантовані військовим.
Реабілітація має складатися з послідовних етапів тривалістю до двох років: первинного обстеження й невідкладної допомоги одразу після звільнення, спеціалізованого лікування, і довготривалого супроводу з регулярними медичними оглядами й психологічною підтримкою, а не 21 день у звичайній обласній лікарні без реального лікування, як відбувається зараз.
П’яте: ухвалити рамковий закон про підтримку постраждалих осіб, який визначає коло тих, хто має право на допомогу, мінімально гарантований обсяг підтримки, строки прийняття рішень, порядок оскарження і джерела фінансування безпосередньо в законі, а не залишає це на розсуд підзаконних актів. Свої постатейні пропозиції до такого законопроєкту Civis Fortis офіційно подала Міністерству соціальної політики, сім’ї та єдності України.
Ціна затягування та неприйняття рішення
Ціна бездіяльності вимірюється не лише в бюрократичних показниках, вона вимірюється життями. Люди, що пережили тривале утримання, помирають через деякий час після звільнення, і часто це прямий наслідок відсутності програми медичного відновлення, а не самого полону. Психологічні травми без супроводу нікуди не зникають, вони накопичуються.
Для тих, хто повернувся не через офіційний обмін, а самостійно, ціна затягування особливо висока. Це найуразливіша категорія: без документів, що підтверджують перебування в неволі, вони місяцями й роками доводять державі те, що вже пережили. Півтора року очікування статусу після самостійного повернення – це типова, а не виняткова історія. Перше, що чує людина від держави після полону, зокрема, коли повернулася самостійно, а не через офіційну процедуру – «доведи, що не брешеш», «доведи патріотизм». Це презумпція винуватості там, де мав би бути захист постраждалого.
Є й репутаційна ціна. Для держави, яка декларує людиноцентричність, прагне євроінтеграції та говорить про свої зобов’язання щодо захисту цивільного населення від наслідків збройної агресії. Коли на практиці держава ставить цивільного, який пережив тортури й незаконне позбавлення волі, у гірші умови, ніж військового, який пережив те саме. Це суперечність, яку важко пояснити і власним громадянам, і міжнародним партнерам, які фінансують значну частину цієї підтримки.
І, нарешті, є ціна для громадянського суспільства. Сьогодні саме громадські організації, а не держава, фактично виконують функцію кейс-менеджера, супроводжуючи людей там, де немає жодного державного органу чи програми. Окрім того, що це є ознакою сильного громадянського суспільства, це також є ознакою того, що держава перекладає власну відповідальність на волонтерські ресурси, які не мають ні повноважень, ні стабільного фінансування, ні можливості масштабуватися.
За нашими підрахунками, і за оцінкою держави також, якщо звільнення стане масовим, ця модель просто не витримає навантаження.
Хто має відповідати: пропозиція щодо координатора державної політики
Сьогодні відповідальність за цивільних після полону фактично розпорошена між Міністерством розвитку громад та територій (при якому діє Комісія), Міністерством соціальної політики, Міністерством охорони здоров’я, СБУ. Але жоден із цих органів не має мандата вести людину через весь маршрут.
Наша пропозиція полягає в тому, щоби закріпити функцію кейс-менеджера саме за Міністерством соціальної політики, сім’ї та єдності України, через мережу соціальних менеджерів на місцях, з обов’язковим індивідуальним планом супроводу на кожну людину. Це відповідає й логіці чинної системи соціальних послуг, і рекомендаціям Білої книги, які адресовані безпосередньо цьому міністерству: обов’язкове й своєчасне інформування про звільнену особу протягом трьох робочих днів, автоматичне призначення соціального менеджера без додаткових звернень з боку самої людини, кейс-менеджмент тривалістю щонайменше від шести місяців до року з можливістю продовження за потреби.
Паралельно Міністерство охорони здоров’я має відповідати за єдиний координаційний механізм медичного маршруту, тобто запровадити протокол передачі медичної інформації між закладами, відповідальну особу з чіткими повноваженнями й показниками ефективності за міжвідомчу взаємодію щодо цивільних полонених.
Але окремих зусиль двох міністерств недостатньо без інституційного посилення самої Комісії, а саме, чітких строків розгляду, прозорих актуальних критеріїв доказування, залучення громадських організацій з практичним досвідом супроводу, регулярного навчання членів Комісії роботі з травмою. І без єдиного політичного рішення на рівні Кабінету Міністрів про те, що супровід цивільних після полону – це не тимчасовий проєкт за рахунок міжнародних донорів і громадських організацій, а постійна функція держави з бюджетом і відповідальним суб’єктом.
Полон не закінчується в момент звільнення. Для більшості цивільних, повернення з полону перетворюється на боротьбу з власною державою за визнання. Питання не в тому, чи може Україна собі дозволити побудувати таку систему, а в тому, чи може вона собі дозволити не мати її тоді, коли у російському полоні залишаються тисячі цивільних, чиє повернення держава поки що не готова прийняти.