«Цивільні полонені», «цивільні заручники», «політв’язні», «бранці», «незаконно затримані», «свавільно затримані» — усі ці, й не лише, терміни сьогодні вживають щодо цивільних людей, яких Росія викрала і утримує або утримувала в неволі.
Часто цивільних утримують поруч чи разом з українськими військовими, в нелюдських умовах, без нормального харчування, катують, не забезпечують лікування і загалом поваги до людської гідності та фундаментальних прав людини.
Коли військові під час міжнародного збройного конфлікту потрапляють у полон, їхній статус зрозумілий — така людина вважається військовополоненою. Це визначено як на рівні міжнародного права (наприклад — ІІІ Женевська конвенція про поводження з військовополоненими, від 12 серпня 1949 року), так і на рівні українського (наприклад, Постанова КМУ №413 від 05.04.2022 р. «Про затвердження Порядку тримання військовополонених»). Термін «військовополонений» є зрозумілим і змістовним як з юридичної точки зору, так і для загального сприйняття: він чітко позначає статус людини і те, що з нею відбувається.
Натомість для цивільних, які de facto опиняються у подібних чи ідентичних умовах — ані міжнародне, ані національне законодавство не містить такого ж лаконічного і ємного терміну.
Хоча коректність терміну аж ніяк не гарантує захисту прав (і військовополонені, на жаль, можуть це підтвердити численними прикладами), але це є «відправною точкою» для формування архітектури такого захисту. Тому, щоб найточніше відобразити ситуацію й урахувати міжнародний контекст збройного конфлікту, ми пропонуємо використовувати визначення «цивільні полонені» принаймні у публічній комунікації, а з часом — можливо, і на нормативному рівні: як в Україні, так і в міжнародному праві. Ця пропозиція не претендує на статус єдино правильної, а радше прагне продовжити подальшу конструктивну дискусію щодо пошуку оптимального та коректного юридичного терміна.
Але й самої юридичної точності недостатньо. Слід дбати й про те, щоб слова, які ми вживали у публічному просторі були чутливими до досвіду, який пережили люди. І саме тому ми підтримуємо думки колег, які пропонують відмовитися від вживання словосполучення «обмін полоненими» і замінити його на, наприклад, «взаємне звільнення» або «повернення». У цьому ж контексті слід обережно вживати термін «жертва» і надавати перевагу менш травмуючому «постраждалий».
«Слон у кімнаті»
Чинну законодавчу конструкцію «цивільні особи (громадяни України), незаконно позбавлені особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України» не завжди можуть відтворити навіть професійні юристи, не кажучи вже про ширшу авдиторію.
Водночас це не є проблемою виключно українського законодавства. Міжнародне право оперує цілою низкою правових інститутів для опису незаконного позбавлення фізичної свободи: насильницькі зникнення (enforced disappearances), порушення права на свободу та особисту недоторканність (illegal deprivation of liberty and security), викрадення (kidnapping), заборона взяття у заручники (prohibition of hostage-taking), незаконне первинне або тривале утримання (illegal initial or continuing detention) тощо. Втім, жоден із цих термінів не охоплює юридично значущий контекст війни і примусу, без якого міжнародне кримінальне право не розглядає такі дії як воєнні злочини. Але український законодавець спирається на ці терміни і намагається сформувати правове визначення, яке не виходило б за межі міжнародного права і водночас дозволяло належним чином кваліфікувати такі порушення.
Тож в реальності маємо такий собі оксюморон (хоч і зовсім не дотепний, але цілковито безглуздий) — тисячі цивільних, які пережили або ж досі перебувають у фактичному полоні РФ з одного боку, і з іншого — пошук усіх можливих і неможливих варіантів уникнення того, щоб в юридичній площині називати явища своїми іменами.
Така ситуація суперечить не лише принципу юридичної визначеності (legal certainty), але й здоровому глузду (common sense), і, як наслідок – ще одному основоположному принципу верховенства права (the rule of law).
То чому ж це важливо?
Це почалося не вчора
Викрадення українських цивільних відбувалися від самого початку війни Росії проти України — у 2014 році.
Один із ранніх задокументованих прикладів — Микола Шиптур, активіст Майдану, якого в березні 2014 року затримали в Севастополі і незаконно утримували представники окупаційної влади. Згодом такі практики стали системними. І, хоча точної кількості поневолених цивільних неможливо встановити через об’єктивні причини, йдеться про тисячі таких людей.
У 2022 році Україна прийняла вже згаданий закон «Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей». Він поширює свою дію як на військовополонених, так і на тих цивільних, які зазнали незаконного позбавлення свободи через свої проукраїнські погляди чи діяльність, або ж утримувалися як фактичні заручники — тобто РФ виставляла певні вимоги як умови їхнього звільнення.
Оскільки матеріал, який ви зараз читаєте, стосується саме термінології — у ньому ми не будемо зупинятися на усіх викликах і проблемах, пов’язаних із процесом підтвердження факту «позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України».
А все ж коректність визначень впливає на те, чи усі постраждалі від воєнних злочинів РФ можуть отримати в Україні належний правовий та соціальний захист.
Мовна мозаїка
Слова мають значення. Це один з найзрозуміліших інструментів обміну інформацією між людьми. Від слів залежить формування суспільної думки, політик і законів.
Правники, як ніхто інший, прагнуть визначеності і точності у словах. Але правова система, обтяжена тисячоліттями, — не проста й часто суперечлива.
До прикладу, наші колеги наводять фаховий і детальний аналіз різних термінів, які стосуються цивільних в російській неволі. Вони пояснюють, чому визначення «цивільний заручник» або ж «політв’язень» не охоплюють усього спектру ситуацій в умовах російсько-української війни. Також пропонують не вживати поняття «цивільні полонені», оскільки це «може бути шкідливим, спричиняючи плутанину при визначенні правового статусу незаконно утримуваних рф цивільних осіб та при правовій кваліфікації дій держави-агресора».
На їхню думку, оптимальними варіантами видаються визначення “затримані особи” або “особи, позбавлені свободи”.
Такий підхід цілком обгрунтований з точки зору сучасного законодавства і міжнародної практики, але пропонуємо подумати над його окремими елементами з дещо іншого погляду.
«Затримані» чи «утримувані»: у чому різниця?
Як вже йшлося вище, українське законодавство намагається адаптувати свою термінологію до відомої міжнародному праву.
В цьому контексті найчастіше апелюють до термінів «illegally (arbitrarily) detained persons» або «civilian detainees», який, за визначенням Управління Верховного комісара ООН з прав людини, охоплює «українських цивільних осіб, заарештованих, утримуваних або інтернованих Російською Федерацією на окупованій території України, а також депортованих до Російської Федерації». «Інтернованування цивільних осіб» у міжнародному збройному конфлікті — це адміністративний запобіжний захід позбавлення свободи або зміни місця проживання (переселення) окремих цивільних осіб, які становлять «реальну загрозу» окупуючій адміністрації. Інтернування не є каральним (кримінально караним) заходом і повинно відбуватися за регламентованою юридичною процедурою та регулярно переглядатися.
Також у англомовній термінології в контексті міжнародного збройного конфлікту йдеться про «initial or continued detention» — тобто початкове (затримання) та продовжуване / тривале (утримання). Іншими словами, «detention» відповідає як українському «затримання», так і «утримання» («утримування» / «тримання»).
Затримання переважно є відносно короткочасним, тоді як утримання — тривалішим.
Безперечно, «позбавлення свободи» також може мати різну тривалість, а його характер та інтенсивність спричиняти абсолютно неспіввідносні наслідки для людини.
Та у фокусі нашої уваги саме ті цивільні люди, які фактично пережили полон. Натомість жоден нормативний акт не визначає мінімальної чи максимальної тривалості «полону». І тим не менше, з практики очевидно, що полон відрізняється від затримання — зокрема й за критерієм тривалості. Скажімо, людина, яку представники держави-агресора затримали на блокпості для проведення перевірки чи, так званої, «фільтрації», цілком ймовірно зазнала протиправного обмеження її особистої свободи і, можливо, порушення інших своїх прав. Тобто вона могла бути фактично затриманою, але навряд чи можна цю ситуацію визначити як «полон».
З цієї позиції більш відповідним видається вживання терміну «утримувані», аніж «затримані».
Але і він уникає актуального та фактичного воєнного контексту.
Тож — чи існують «Цивільні полонені»?
А як гадаєте ви?
Видається, що це питання — риторичне.
Ми свідомі того, що «цивільні полонені» невідомі як юридичний термін ані міжнародному, ані національному праву. Але свідомі й того, що уся сучасна система міжнародного права проходить «краш-тест», намагаючись «вписати» події російсько-української війни під свої парадигми 19-20 сторіч. Це нагадує спробу одягти старий теплий светр, який зменшився від невдалого прання і, хай би як його не розтягували, — а нижче ліктів він ніяк не натягується.
Звісно, ця метафора значно простіша, аніж правова система. Але — як светр покликаний захищати тіло від холоду, так і право покликане захищати людину від порушень. Власне це і є основою вже згаданого принципу верховенства права.
Що з цим робити?
Очевидно, що нинішня термінологічна невизначеність — це не питання стилю чи мови. Вона має прямі правові наслідки й ускладнює належне визнання та захист цивільних осіб, яких Російська Федерація незаконно позбавляє свободи.
Саме тому ми пропонуємо продовжити фахову й публічну дискусію про можливість внесення змін до національного законодавства та закріплення терміна «цивільні полонені» на рівні закону. У преамбулі або визначенні такого терміна може бути прямо зазначено, що він охоплює всі існуючі правові поняття, пов’язані з незаконним позбавленням особистої свободи, і не суперечить їм. У перспективі така ініціатива може стати кроком і до розвитку міжнародного правового підходу, який краще відповідатиме реаліям сучасних збройних конфліктів.
Не «обмін», а звільнення полонених
Як би ви почувалися, якби після місяців незаконного утримання про вас сказали, що вас «обміняли»? У повсякденному житті ми можемо обміняти щось таке, що нам вже не потрібно, на барахолці, або ж обміняти бракований товар на такий, як треба.
Вживання терміну «обмін» є проблемним як щодо військових, так і стосовно цивільних. В мовному сприйнятті воно знеособлює людей, створюючи враження, що йдеться про предмети домовленостей, а не про осіб, які мають невід’ємне право на свободу і гідність.
З точки зору міжнародного гуманітарного права і прав людини, ані військовополонені, ані незаконно утримувані цивільні не можуть розглядатися як об’єкти «обміну». Військовополонені перебувають під захистом Третьої Женевської конвенції і підлягають звільненню та репатріації після припинення активних бойових дій або раніше — за домовленостями сторін.
Однак і в цьому випадку йдеться саме про звільнення та повернення людей, а не про їхній «обмін». Щодо цивільних осіб, їх незаконне утримання не має жодного правового виправдання, а отже вони підлягають безумовному звільненню.
Саме такий підхід простежується і в документах міжнародних інституцій. До прикладу, Управління Верховного комісара ООН з прав людини у своїх регулярних доповідях щодо України використовує формулювання release (звільнення) та return (повернення), уникаючи терміна exchange (обмін), підкреслюючи, що йдеться про звільнення осіб, незаконно позбавлених свободи, як про відновлення порушеного права.
Використання слова «обмін» у публічній та офіційній комунікації ризикує нормалізувати сам факт незаконного утримання людей і зміщує фокус із обов’язку держави-порушниці звільнити таких осіб на логіку взаємних поступок.
Використання слова «обмін» у публічній комунікації ризикує нормалізувати незаконне утримання людей і зміщує фокус із обов’язку держави-порушниці звільнити таких осіб на логіку взаємних поступок. Це має безпосереднє значення і для самих постраждалих. Для людини, яка пережила викрадення чи катування, слова про «обмін» можуть звучати як знецінення пережитого. Таке формулювання не визнає незаконність утримання і не показує, що свобода була повернена як право людини, а не «отримана» в результаті домовленостей.
Тож «звільнення» або «повернення» з полону / неволі є більш нейтральним та чутливим до людини.
«Жертви» чи «постраждалі»?
Слово «жертва» в буденній мові часто асоціюється з пасивністю, приреченістю та остаточною втратою контролю. Жертв жаліють, співчувають їм через пережитий досвід та породжену ним безсилість.
Напротивагу цьому термін «постраждалий» описує факт завданої шкоди, але не зводить людину до ролі «жертви» й не заперечує її активність, суб’єктність і здатність до відновлення.
Міжнародні організації, що працюють в Україні, також звертають увагу на важливість термінології, яка не відтворює стигму і не позбавляє людину суб’єктності. Наприклад, Управління Верховного комісара ООН з прав людини та ВООЗ у своїх рекомендаціях щодо висвітлення теми насильства й травми наголошують на використанні мови, що зберігає гідність постраждалих і не навішує ярлик «жертви» як тотожності, з якою людина змушена жити надалі. Однією з пропозицій нейтральної термінології, яка підкреслює пережитий досвід, але водночас і суб’єктність постраждалих, є термін «survivors» — тобто, «ті, що вижили» або «уцілілі». Це відповідає запиту й самих людей: «Не називайте нас жертвами — ми виживші», — Людмила Гусейнова, цивільна полонена.
Дійсно, коли ми думаємо про те, якими словами послуговуватися, — найкраще дослухатися до тих, кого це стосується. Звісно ж, багато хто може взагалі не звертати уваги на слова (або ж не повністю усвідомлювати їхній вплив на власний психічний стан). А все ж існує чимало прикладів, коли самі звільнені полонені, і не лише українці, акцентують на тому, що не хочуть, щоб інші сприймали їх як жертв. Ось лише кілька з них:
«Не треба жалості. Я ненавиджу, коли люди говорять “жертва” або “потерпіла”… Я хочу, щоб суспільство поважало таких жінок і ставилося до них делікатно» – Людмила Гусейнова, голова ГО “Нумо, сестри”, колишня цивільна полонена, яка провела у полоні у тимчасово окупованому Донецьку три роки.
«Хто, якщо не жінки, які пережили це, повинні руйнувати ці довбані «совдепівські» стандарти, ці стигми, ці звички, ставлення. Особисто я знайшла в цьому причину вижити. Ця боротьба стала для мене сенсом життя», — Ірина Довгань, колишня цивільна полонена, правозахисниця, голова SEMA Ukraine.
«Я не хочу, щоб нас жаліли. Ми можемо, ми сильні люди. Якщо ми змогли вистояти там, то дайте нам трохи підтримки…», — Анна Ільющенкова, колишня військовополонена (Іловайськ).
«I am not a victim… I will not surrender to self-pity.» / «Я не жертва… Я не піддамся жалю до себе», — Тал Стогам, звільнений із полону (Ізраїль).
В українській правовій та публічній площині зустрічаються як і терміни «потерпілий» / «постраждалий» для позначення особи, якій завдано шкоди злочином чи порушенням прав, тоді як слово «жертва» здебільшого вживається у специфічних контекстах (наприклад, перекладі назв чи текстів міжнародних документів, в яких фігурує термін «victim»). Водночас ще у 2009 році в українському перекладі матеріалів, які стосуються, до прикладу, протидії торгівлі людьми, зустрічається саме термін «постраждалий», а не «жертва».
Кримінальний процесуальний кодекс України оперує категорією «потерпілого» як суб’єкта процесу з чітко визначеними правами, а не як безсилу «жертву». Водночас в українському законодавстві є чимало випадків, де в документах вживається саме слово «жертва». До прикладу — Стамбульська конвенція (Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству). Але цей приклад, на нашу думку, якраз і оприявнює існування термінологічної неузгодженості. З одного боку, конвенція послуговується словом «жертва», а з іншого — підкреслює право людини, яка пережила насильство, на доступ до правосуддя, підтримку та відновлення.
У підсумку наразі ми не пропонуємо вносити радикальні зміни у міжнародну чи національну нормативну термінологію. Врешті, із законодавством працюють переважно правники, які чітко розуміють зміст того чи іншого терміну і використовують його для конкретних правових процедур. Ризики того, що семантичне стигматизуюче навантаження впливатиме на ці процедури, не надто високі.
Натомість у публічній комунікації, яка має широке поширення серед людей з різним світобаченням, сферами зайнятості, власним досвідом тощо, доречно вживати терміни «постраждалі», «люди, які зазнали порушень», або ж «ті, що вижили» чи «уцілілі». Такий підхід підтримує концепцію відновлення, а не лише фіксацію факту страждання, і тому в українському контексті видається більш коректними з погляду чутливої комунікації та поваги до людської гідності.
Тож — навіщо вся ця точність?
Мова, якою ми говоримо про людей, які пережили досвід російського полону, — не лише технічне питання права, а спосіб визнати їхній досвід і назвати відповідальних за те, що з ними сталося. Тисячі цивільних не просто «опинилися в неволі» самі по собі — проти кожної й кожного з них було вчинено комплекс воєнних злочинів конкретними людьми та конкретною державою. І поки юридична площина намагається наздогнати реальність, вона має чесно її відображати: факт полону, воєнний контекст, примус, незаконність утримання та необхідність притягнення до відповідальності не лише виконавців, але й усього ланцюжка причетних осіб.
І тут ми повертаємося до того, чому важливо зважати не лише на юридичну мову, а формувати людську мову та суспільний інтерес.
Саме публічна розмова, суспільний діалог і згода щодо термінів запускають зміни в законодавстві формують політики, впливають на правозастосування. Якщо ми продовжимо приховувати цих людей за довгими й розмитими формулами, ризикуємо й далі залишати їх «поза кадром» — і в праві, і в свідомості суспільства, яке здебільшого не знатиме, що тисячі цивільних з тимчасово окупованих територій також мають досвід перебування в полоні на рівні з військовими.
Тому допоки триває фахова дискусія і законодавець шукає шляхи оновлення норм, ми у Civis Fortis пропонуємо в публічній площині послуговуватися узагальненим терміном «цивільні полонені». Він не заперечує існуючих юридичних визначень, але прямо вказує на головне: ці люди пережили полон у контексті збройної агресії, а проти них було вчинено воєнний злочин. І в самому цьому терміні має бути закладений не лише опис їхнього стану, а й вимога притягнення до відповідальності тих, хто цей стан створив, — від безпосередніх виконавців до всього ланцюжка ухвалення рішень. А вже завдання права — наздогнати мову суспільства і закріпити цю реальність у нормах, які по-справжньому їх захищатимуть.
_______________________
Тексти рубрики Погляди відображають винятково точки зору авторів. Позиція редакції Watchers може з нею не збігатися.
